Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

майбутньому. Але окрім духовного імперативу перетворити себе на сміливого й самодостатнього індивіда, був критичний висновок Торо про те, що в Америці гроші керують всім, було заперечення американського уряду й готовність піти до в’язниці на знак протесту проти дій цього уряду, ну, і, звичайно ж, була в ньому та ідея, що змінила світ, ідея, яка уможливила незалежність Індії п’ять місяців потому, як народився Фергюсон, та сама ідея, котра зараз поширювалася на американському Півдні і котра також могла змінити Америку – це громадянська непокора, ненасильницький спротив проти насильства та несправедливих законів. Як мало ж змінилося за ті сто двадцять років, що минули після написання «Валдо», подумав Фергюсон, Американо-Мексиканська війна тепер перетворилася на В’єтнамську, рабство чорношкірих змінилося на гнобительські закони Джима Кроу та уряди штатів, підконтрольні Ку-клукс-клану, і, так само, як і Торо в роки напередодні Громадянської війни, Фергюсон відчував, що пише в той момент, коли світ мав ось-ось вибухнути знову, і, тричі на тиждень до і після того, як матір вийшла заміж за батька Джима та Емі, дивлячись телевізор та читаючи газети з фотографіями буддійських монахів у Південному В’єтнамі, які спалювали себе заживо на знак протесту проти політики проамериканського режиму Нго Дінь З’єма, Фергюсон збагнув, що спокійні дні дитинства закінчилися, що увесь жах отих самоспалень свідчив, що коли люди готові померти заради миру, то це означало, що війна, яка поступово розгорялася в їхній країні, набуде таких масштабів, що в кінцевому підсумку затьмарить все і зробить всіх незрячими.

Новий дім був у Вест-Оранджі, а не в Мейплвуді, але ці два міста мали єдиний відділ освіти, і тому Фергюсон та Емі й надалі залишалися учнями Колумбійської середньої школи, яка була єдиною середньою школою на район. Вони вже встигли закінчити десятий клас, коли їхні батьки побралися 2 серпня 1963 року, і ту гнітючу розмову, яка сталася в дворі колишнього будинку Фергюсона за одинадцять місяців до того, було забуто. Емі знайшла собі хлопця, Фергюсон знайшов собі дівчину, і їхні братерсько-сестринські стосунки тривали й далі, як і сподівалася Емі, хоча тепер, коли вони офіційно стали братом і сестрою, ця колишня метафора стала дещо зайвою.

Батько Фергюсона мав отримати всі гроші від продажу старого будинку, але Ден Шнайдерман і досі володів «старим-старим» будинком, їхнім першим будинком в Мейплвуді, з якого Фергюсону дуже не хотілося виїжджати, а продавши потім цей будинок за двадцять дев’ять тисяч доларів, зміг придбати трохи більший в Саут-Оранджі за тридцять шість тисяч, бо хоча матір Фергюсона й залишилася майже без копійки грошей, коли щомісячні виплати від батька припинилися після того, як вона вийшла заміж за Дена, але сам Ден вже не був банкрутом, оскільки отримав страховку після страшної й дочасної смерті своєї дружини Ліз, тому новостворена родина Адлерів, Фергюсонів та Шнайдерманів була наразі надійно забезпеченою фінансово. Важко було не думати про те, звідки взялися ці гроші, але Ліз померла, а життя тривало, тож який вибір мали вони, окрім рухатися вперед разом із ним?

Новий будинок сподобався їм усім. Навіть Фергюсон, який був категорично проти переїзду до містечка і віддав би все чи майже все, аби тільки перебратися до Нью-Йорка або іншого великого міста деінде у світі, мав визнати, що двоповерховий білий дощатий будинок, споруджений в 1903 році й розташований у віддаленому глухому куті, відомому під назвою Вудхол-кресент, був значно кращим місцем для «зберігання власних кісток», аніж той Храм мовчання, де йому довелося жити останні сім років. Мабуть, їм варто було б обжити ще одну спальню окрім тих чотирьох, в яких вони розташувалися, бо кімнату, яка мала б відійти Джиму, перетворили на кабінет Дена, але це нікому не муляло, і менш за все – флегматичному Джиму, який приїжджав у гості так рідко, що вдовольнявся ночівлею на дивані у вітальні, а якщо він не заперечував, то чому мав би заперечувати хто-небудь інший? Важливим було те, що вони жили там усі разом, і оскільки Фергюсон схвально ставився до Дена, Емі й Джим схвально ставилися до Фергюсонової матері, Ден схвально ставився до Фергюсона, а матір Фергюсона схвально ставилися до Емі та Джима, то всі вони облаштувалися там тихо й мирно, не звертаючи уваги на плітки, які ходили в двох містечках, чиї мешканці гадали, що, зважаючи на всі ці повороти та катаклізми минулого року – смерть, розлучення, нове одруження, новий будинок, двоє сексуальних підлітків, які живуть пліч-о-пліч на одному поверсі – в будинку номер сім на Вудхол-кресент напевне коїлося щось химерне, неприродне або не зовсім правильне. Чоловік – безперечно художник-невдаха, я вас благаю, ну а хто ж іще? Неохайний дотепник, luftmensch, непрактичний нікчема (за версією сусідів-євреїв), довговолосий дисидент з сумнівними політичними поглядами (за версією сусідів не-євреїв), і як же ж дружина Стенлі Фергюсона могла розірвати шлюб з усіма супутніми грошима і вийти заміж за такого типа?

Найбільша переміна в житті Фергюсона не була пов’язана з тим, що його матір вийшла заміж за Дена Шнайдермана. Зрештою, вона була заміжньої й раніше, а завдяки тому, що Ден виявився для неї кращим та більш підходящим чоловіком, аніж його рідний батько, Фергюсон дав «добро» на їхній союз і не надто цим переймався, бо не було потреби. Чим він дійсно переймався, і що спричинило значно вагоміші зміни в засадничих умовах його життя, став той факт, що він був тепер не єдиною дитиною в родині. Малим хлопцем він молив Бога, щоби той дав йому братика чи сестричку, благав матір сотворити йому дитинча, щоби він не залишався один, але коли вона сказала йому, що це неможливо, що в ній більше не лишилося дитинчат, і він буде її єдиним і неповторним Арчі всю решту її життя, малий Фергюсон змирився зі своєю самотньою долею і виріс у задумливого мрійливого хлопця, якому хотілося тепер провести свій дорослий вік, усамітнившись в кімнаті й пишучи книжки, не пізнавши того радісного гармидеру й запальної товариськості, через які проходять більшість дітей у стосунках зі своїми братами й сестрами, але й уникнувши конфліктів та ненависті, здатних перетворити дитинство на пекельну безжальну сутичку, яка призводить до ворожнечі на все життя або до перманентного психозу, і ось тепер, у віці шістнадцяти років, коли він спромігся благополучно уникнути плюсів і мінусів статусу не єдиної дитини у сім’ї, дитяча мрія Фергюсона набула втілення у вигляді шістнадцятирічної сестри та двадцятирічного брата. Але це втілення прийшло надто пізно, надто довго воно відкладалося й тому не