Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Все було б інакше, якби Емі кохала його так, як він кохав її, якби вони скористалися їхніми новими умовами й пустилися у всілякі плотські пустощі та імпровізовані розваги поза спинами своїх батьків, таємні хтиві витівки та нічні вилазки до чиєїсь із їхніх сусідніх спалень, які мали б завершитися взаємною жертвою власної цноти в ім’я кохання та психічного здоров’я, але Емі це було нецікаво, вона дійсно хотіла бути його сестрою, і сексуально стурбованому Фергюсону, чиєю головною метою було встромити свій пеніс у голе дівчаче тіло й забути про свою незайманість навіки, мусив або миритися з таким становищем, або вибухнути від безперервного збудження й бажання, котре він не міг задовольнити, бо незадоволене бажання – воно як отрута, що проникає до кожної частини твого тіла, а коли твої вени та внутрішні органи просочаться нею, вона потече нагору до твого мозку і вирветься назовні через маківку твоєї голови.

Найважчими були для нього перші тижні у новому будинку. Йому не лише доводилося придушувати в собі імпульсивне бажання вхопити Емі й вкрити її обличчя поцілунками щоразу, коли вони опинялися самі удвох, і не лише вгамовувати спричинені нічною ерекцією марення про те, як він проникає до її ліжка в сусідній кімнаті. Він змушений був вирішити також численні практичні питання, здебільшого пов’язані з проблемою, як не порушити приватність один одного, і допоки вони не встановили комплекс жорстких і суворих правил співіснування в спільному просторі (спершу постукай, прибери в ванній перед тим, як вийти з неї, сам мий свій посуд, не списуй домашнього завдання, поки тобі не дозволять, не шпигувати один у одного в кімнаті, і це означало, що Фергюсону не дозволялося піддивлятися в щоденник Емі, а Емі – в нотатники та оповідання Фергюсона), їм довелося пережити декілька незручних моментів і парочку відвертих конфузів, коли Емі відкрила двері ванної й побачила свіжовимитого Фергюсона, який сидів голий на унітазі й мастурбував – «Я нічого не бачила!», верескнула вона, ляснувши дверима, або коли Фергюсон вискочив зі своєї кімнати в ту мить, коли коридором проходила Емі, намагаючись огорнути довкола тіла рушник, але рушник раптом упав, оголивши її білу шкіру перед Фергюсоном, який вперше побачив у своєї названої сестри груди з невеличкими сосками та лобок з маленькими каштановими кучерями. Емі прокоментувала цю ситуацію гучним «От блядь!», на що Фергюсон відреагував майже дотепною ремаркою: «Я завжди підозрював, що у тебе є тіло», сказав він. «Тепер я точно це знаю». Емі розсміялася і, вигнувшись в нарочито звабливу позу, відповіла: «Тепер ми квити, містере Пісюн», прозоро натякаючи на те, що вона побачила у ванній кількома днями раніше.

Це правда, що у Фергюсона була подруга, але правда також полягала в тім, що він кинув би її тої ж миті, коли б дізнався, що Емі «Баркіс»[18] – не проти, але це було не так, і тепер, коли Фергюсон побачив тіло, яке ніколи не дістанеться йому, він більше не мучив себе, намагаючись вгадати, як воно виглядає, і відчув, що це стало маленьким кроком вперед, способом почати власне зцілення від нездорової одержимості, яка не привела б його нікуди, окрім Бездонного Колодязю Вічного Смутку, тому він, задля компенсації, спробував зосереджувати свої думки на тілі своєї подруги, яку йому доводилося бачити оголеною лише до талії, але їхні «дослідження» ставали сміливішими та безрозсуднішими тепер, коли вони знову зустрілися на початку шкільного року, а це давало привід для надії, тим паче, що після нещасного літа, коли він не міг розібратися, хто він тепер для Емі, і як йому слід поводитися з нею, Фергюсон вирішив капітулювати, кинути свій арсенал зброї й подумки підписати угоду про беззастережну капітуляцію і з тої миті заходився призвичаюватися до своєї нової ролі як брат Емі, знаючи, що це був єдиний спосіб любити її й далі і бути любимим у відповідь.

Інколи вони сварилися, інколи Емі кричала на нього, гепала дверима й обзивала його всілякими негарними словами, інколи Фергюсон ховався у своїй кімнаті, цілими вечорами відмовляючись розмовляти з нею, але здебільшого вони все ж таки робили кроки до примирення і здебільшого добре ладили. Фактично їхня дружба повернулася до тої, якою вона була доти, поки Фергюсону не наверзлося в голову, що вони мають стати чимось більшим, аніж просто друзями, але тепер, коли вони мешкали разом зі своїми батьками-молодятами в будинку на Вудхол-кресент, їхній дружбі додалося глибини та яскравості, вони подовгу довірливо розмовляли – інколи три-чотири години поспіль, і в якийсь момент цих розмов завжди поверталися до смерті Еміної матері та Арті Федермана, подовгу разом робили уроки й готувалися до екзаменів (що дозволило підняти оцінки Фергюсона від «добре з плюсом» та «відмінно з мінусом» до рівня Емі, у якої всі оцінки були «відмінно» або «відмінно з мінусом»). Вони більше курили разом, більше разом випивали (майже завжди це було пиво, дешеве Rolling Rock в довгих зелених пляшках, або іще дешевше Old Milwaukee в опецькуватих коричневих), частіше дивилися разом старі фільми по телевізору, більше слухали платівок, частіше їздили разом до Нью-Йорка, більше жартували, більше дражнили один одного, більше сперечалися про політику, більше сміялися і більше не соромилися длубатися в носі або пукати в присутності один одного.

В школі навчалося понад двох тисяч ста учнів, трохи більше семисот на кожен клас, і ця фабрика громадської середньої освіти, яка обслуговувала міста Мейплвуд та Саут-Орандж, містила в собі мішанину з протестантів, католиків та євреїв, здебільшого представників середнього класу з сегментом блакитних комірців та іще одним сегментом з верхнього шару багатих білих комірців. Це були хлопці та дівчата, чиї батьки прибули до Америки з Англії, Шотландії, Ірландії, Польщі, Росії, Німеччини, Чехословаччини, Греції та Угорщини, але з Азії не було нікого, а чорношкірих учнів налічувалося лише двадцять чотири в усій школі, через що вона була найодноріднішою з середніх шкіл округу Ессекс за своїм расовим складом, але навіть тоді, через двадцять років після звільнення концентраційних таборів та завершення Другої світової війни, в цих двох містах подекуди й досі траплялися прояви антисемітизму, здебільшого у формі пліток,