Читати книгу - "Покоївка для бізнесмена, Ясміна Лав"

Емма

Ноги вже не тримають , а в носі стоїть сильний запах мийний засобів .
Сьогодні  справді роботи завалом . Та ще мало було прибирання номерів , як мене відправили допомагати прасувати комплекти білизни ...

Правда , за це буде додаткова плата і навіть премія ... А гроші мені ,ой як потрібні , тому відмовитися я не змогла .

Дивлюся на годинник , який висить на стіні в роздягальні . Шість годин ...
Нарешті за день знайшовся час перекусити , та мені від втоми навіть шматок в горло не лізе ...
А ще три години до кінця робочого дня .

Ой , вже за вечерю з Адамом і сил нема думати . Куди б він не хотів мене повести  - категорично ні . 
Єдине чого я хочу - у своє ліжко .

Відкушую шматочок сиру і мало не давлюся , від того як залітає в роздягальню Іра .

- Давай , переодягайся . Бери свої речі і йди . В холі Орлов тебе чекає.- з посмішкою на обличчі й блиском в очах випалює подруга .

А я сиджу і просто кліпаю очима ...

- Я ж ... Ще тільки шість ... Та й взагалі ...
- Давай , давай . Іди . Олена Григорівна тебе відпустила . Твій принц постарався .- хіхікає вона.

Олена Григорівна - це старша покоївка . Взагалі , вона як то кажуть " баба-вогонь". 
Жінка старше п'ятдесяти, худенька , не високого зросту , сиве волосся завжди зібране у тугу гульку , але дивлячись на обличчя розумієш що це зовсім не добра бабусенька .

Її шарахаються всі наші дівчата , та й адміністратори поважають. 
І дуже дивно що вона відпустила мене , хоч в готелі божевілля що робиться ...

- Ти певна ?- перепитую , піднімаючись зі стільчика .
- Боже , та звісно впевнена . Давай , а то Адама твого вкрадуть скоро . Он , Віка з Настею так і поїдають чоловіка поглядом .
- Та хай крадуть ...мені то що ...- говорю тихо , знімаючи форму . 
А в самої якийсь черв'як так і їсть всередині ...
Ні , ще не вистачало його ревнувати до всіх дівчат .

- Я б краще додому поїхала ...- тихо шепчу , витягуючи з шафки взуття .
- Я тобі дам додому . Ідеш на вечерю , куди там скаже Орлов . А потім я хочу знати все , до найменших деталей .

Закочую очі й хитаю головою .
Кому що ....
І виходжу за двері , ловлячи бадьору усмішку подруги .

  .  ***

- Сідай , будь ласка .- відкриває переді мною двері позашляховика Адам .

Проходжу повз чоловіка і в ніс б'є запах його парфумів . Ледве стримую себе, щоб не зупинитися і втягнути в себе трохи більше .
Сідаю в салон авто і відразу в пам'яті спливає ніч , коли я тікала з готелю ... 
Автомобіль...
Цей запах...
Невже це він ?
А може я просто вигадую ? 
Але ж не може співпадати так багато деталей ..
Я майже впевнена що це він .

Намагаюся пригадати хоч якісь риси чоловіка , який мене тоді заспокоїв і посадив в таксі . Але нічого не виходить .
Єдине що я пам'ятаю - широку спину і темне волосся ... Та й те я бачила розмито .
Та й якби це був Адам , хіба не сказав би ? Або ж  він мене навіть згадав ...

За роздумами навіть не помічаю як чоловік сідає в машину і ми рушаємо з місця .

Його сильні руки стискають кермо . Намагаюся відвести погляд та нічого не виходить .
На ньому легка футболка темно- синього кольору, і спортивні сірі штани . Вирішую що нема проблеми в тому що я одягла джинси й топ...

- Багато було роботи ?- спокійно питає Адам , дивлячись на дорогу .
- Так , дуже багато ...- вимовляю я тихіше ніж треба .

Не знаю чому , та поруч з цим чоловіком у мене не виходить бути спокійною . Кожна клітинка мого тіла напружується . А дивлячись на нього , я наче завмираю...

- Хочеш , я відвезу тебе додому ?- питає він , повертає голову і дивиться прямо мені в очі .

Що я там хотіла , відпочити ? 
У своє ліжко ?
Коли це було ...

- Ні .- дивлюся не відводячи погляду .
І відчуваю як червоніють мої щоки ...

Добре , що йому потрібно дивитися на дорогу . Тому Орлов розриває наш контакт . 
І я можу знову дихати.
Але я бачу як стискує кермо , що аж біліються кістки .

Чоловік натискає на якусь кнопку на панелі , салон заливає легка  музика . Мелодія дозволяє розслабитися і я почуваюся спокійніше .

- Отже , ти працюєш в " Атланті"  два роки...- говорить він .
- Так ...
- А чому саме покоївка ?

Я трохи гублюся з відповіддю , не знаю як правильно описати свою ситуацію , та й чи потрібно йому все знати .
І , схоже , Адам це розуміє .

- Я не мав на увазі що це погана робота чи щось подібне . Просто зазвичай молоді дівчата працюють офіціантками , кур'єрами і тому подібне ... 
Та ким би ти не працювала , твої старання заслуговують поваги .

І мені хочеться усміхнутися ...
В його словах я не відчуваю себе прислугою . Навпаки , мені хочеться пишатися що я працюю , і сама заробляю на своє життя.

- Ну ...це довго розповідати ...- та й в моєму житті немає нічого цікавого, додаю подумки .
- Я готовий слухати . Тим паче , що ми вже приїхали .

Авто зупиняється , Адам повертається всім тілом до мене . Заглядає в мої очі та наче хоче там щось розгледіти ...а я знову червонію...і серце заходиться .

Господи , так можна і тахікардію заробити .
Його і так темні очі стають зовсім чорними , наче смола . І я тону в них...

- Ходімо ?- майже пошепки питає чоловік . 

Хмикає , усміхнувшись і виходить з авто . Поспішаю вийти за ним і тільки тепер  бачу  де ж ми знаходимося .

Адам привіз нас до набережної . Вдалині чути шум прибою, а попереду грає романтична мелодія , з ресторану який заманює відвідувачів вогниками та відкритою терасою. 
А ще запахом ....
Тут мій шлунок починає бунтувати , нагадуючи що за  весь день я так і не поїла .

- Сподіваюся , ти голодна ... Тут дуже смачна кухня .- усміхається чоловік .
І я просто киваю , тому що при згадці про їжу рот наповнюється слиною.

Ми ідемо по довгій набережній , яка прекрасно освітлюється ліхтарями . Хоч на вулиці уже вечір і з моря дує холодний вітер , я зовсім не змерзла .
Навпаки , я відчуваю жар , який розноситься по моїй шкірі , коли поряд  іде Адам.