Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

15

Він зовсім не змінився: той самий теплий, переконливий тон голосу, та сама манера висловлюватись – свої промови він будував навколо загальних тверджень, які крок за кроком логічно пов’язувались із знайомим для всіх щоденним досвідом, розкриваючи його прихований смисл. Пишу про це й усвідомлюю, що майже не пригадую його вигляду, пам’ятаю лише бліде, чисто поголене обличчя й коротке волосся. Але на той момент він був єдиним, до чийого тіла я притискалася так, ніби ми були одружені.

Я підійшла до Франко після виступу, у нього від подиву спалахнули очі, він обійняв мене. Але розмовляти було важко, бо хтось уже смикав його за рукав, хтось інший брався докоряти суворим тоном, весь час тицяючи в нього пальцем, немов він винен у якихось страшних гріхах. Я ніяково стовбичила між ними біля кафедри, і в цій тисняві Маріароза десь пропала мені з очей. Але тепер вона сама знайшла мене і потягла за руку.

– Що ти тут робиш? – радісно запитала вона.

Я вирішила не говорити їй, що не потрапила на зустріч, а тут опинилась випадково. А лиш сказала, киваючи на Франко:

– Я його знаю.

– Знаєш Марі?

– Так.

Вона почала співати Франко дифірамби, а відтак шепнула: «Мені ще дістанеться на горіхи, це ж я запросила його, подивись-но, як вони чубляться». Оскільки він мав переночувати в неї, а наступного дня вирушити до Турина, вона тут-таки наполягла, щоб я теж поїхала до неї. Я погодилась, махнувши рукою на готель.

Збори затяглися, у деякі моменти напруга наростала, атмосфера була тривожною. Коли ми вийшли з університету, уже вечоріло. Крім Франко, у Маріарози ночувала та молода мати на ім’я Сильвія і той тридцятилітній чоловік, який курив сигару і якого я помітила в залі раніше – то був Хуан, художник з Венесуели. Ми всі пішли на вечерю в тратторію, яку показала моя зовиця. Я побалакала трохи з Франко і зрозуміла, що помилилася – він все-таки змінився. До його обличчя прилипла – а може, він сам собі її приліпив – маска, яка чудово відповідала його колишнім рисам, але від його колишньої великодушності не залишилось ані сліду. Тепер він був весь напружений, стриманий, зважував кожне слово. Під час нашої короткої розмови, на позір задушевної, він ані словом не згадав про наші давні стосунки, і коли про них заговорила я, докоряючи, що він перестав мені писати, він обірвав розмову, буркнувши: «Так треба було». Про університет він теж нічого не сказав, і я зрозуміла, що він так і не отримав диплома.

– Є важливіші справи, – мовив він.

– Які?

Він звернувся до Маріарози, немов йому не до смаку був занадто приватний тон нашої розмови:

– Елена питає, які в нас справи.

Маріароза весело відповіла:

– Революція.

Тоді я іронічним тоном бовкнула:

– А на дозвіллі що робите?

Мені відповів серйозним тоном Хуан, ніжно трусячи стиснутим кулачком хлопчика Сильвії, яка сиділа поруч з ним:

– На дозвіллі ми до неї готуємось.

Після вечері ми всі сіли в авто Маріарози. Мешкала вона в районі Сант-Амброджо, у старій, дуже великій квартирі. Я виявила, що в одній з кімнат, де панував страшний безлад, венесуелець влаштував собі щось на кшталт майстерні. Він повів туди нас із Франко, щоб показати свої роботи: великі дошки, на яких майже з фотографічною точністю було зображено метушливі міські сцени. Але він геть зіпсував їх, поприбивавши до них тюбики з фарбою, пензлі, палітри, мисочки для терпентини, ганчірки. Маріароза дуже хвалила його, але зверталася вона передовсім до Франко, бо, схоже, його думка цікавила її найбільше.

Я нишком підглядала за ними, нічого не розуміючи. Хуан, безперечно, тут мешкав, як і Сильвія, яка невимушено ходила у помешканні, носячи на руках синочка на ймення Мірко. Спершу я було подумала, що художник та молода мати є парою, яка винаймає тут кімнату, але невдовзі мені довелося змінити думку. Венесуелець ставився до Сильвії всього лиш з неуважною ввічливістю, зате часто обіймав за плечі Маріарозу, а якось навіть поцілував її в шию.

Спочатку розмова точилася навколо Хуанових картин. Франко завжди був чудово обізнаним у візуальних мистецтвах і мав надзвичайно вигострене критичне чуття. Усі ми охоче слухали його, крім Сильвії, бо її дитина, яка досі поводилася дуже тихо, раптом розплакалася і ніяк не могла заспокоїтись. Якийсь час я сподівалася, що Франко відгукнеться і про мою книжку, я була певна, що він міг би сказати про неї щось розумне – хоча б щось схоже на те, що він трохи шорстко говорив про картини Хуана. Але про мій роман ніхто не згадав, і після того як венесуелець вибухнув обуренням, не оцінивши дотепної репліки Франко про роль мистецтва в суспільстві, поточилася розмова про культурну відсталість Італії, про політичну ситуацію після виборів, про поступове прогинання соціал-демократії, про студентів і поліційні репресії, про те, що тоді називали уроком Франції. Незабаром між обома чоловіками спалахнула суперечка. Сильвія ніяк не могла зрозуміти, чого хоче Мірко, вона то виходила, то верталася, то сварила сина, мов дорослого. Іноді вона кидала короткі репліки, не погоджуючись із чоловіками, і продовжувала носити хлопчика туди-сюди по довгому коридору або виходила в кімнату поміняти йому пелюшки. Маріароза розповіла про дитсадки, що їх організували в Сорбонні для дітей студентів, які страйкували, описала Париж у перші червневі дні, дощовий і холодний, де все завмерло через всезагальний страйк. Сама вона цього не бачила (їй, на жаль, вирватися туди не вдалося), але саме так описала все це її подруга в листі. Франко з Хуаном слухали її дещо неуважно, не забувши про свою суперечку, яка відтак розгорілася з іще більшим запалом.

Урешті ми, три жінки, лишились осторонь, наче сонні телиці, які чекають, доки двоє биків досхочу набуцаються. Мене це розсердило. Я чекала, що до розмови долучиться Маріароза, і сама теж збиралася втрутитися. Але Франко та Хуан не давали нам нагоди; тим часом дитина репетувала, а Сильвія кричала на неї дедалі голосніше. Ліла – подумалось мені – була ще молодша від неї, коли народився Дженнаро. І я згадала, що ще під час зібрання щось спонукало мене порівняти