Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Я спробувала відновити стосунки із зовицею. Вона, як завжди, охоче відгукнулася, організувала зустріч із читачами в одній із міланських книгарень. Прийшли здебільшого жінки. Мене то суворо критикували, то захоплено розхвалювали, залежно від світогляду тих, хто виступав. Спершу я злякалася, але Маріароза вміло втрутилася в дискусію, і я раптом відкрила у собі здатність спрямовувати розмову, смикаючи нитки «за» і «проти», у ролі посередниці (особливо переконливо мені вдавалося промовляти: «Це не зовсім те, що я хотіла сказати»). Наприкінці всі нагородили мене гучними оплесками, особливо Маріароза.

Після зустрічі вона запросила мене до себе на вечерю та ночівлю. Там були Франко й Сильвія з сином Мірко. Цілий вечір я спостерігала за хлопчиком – за моїми підрахунками, йому мало бути років вісім – і відзначала про себе риси зовнішності та навіть риси характеру, які він міг успадкувати від Ніно. Я так і не сказала йому, що знала про сина, і вирішила ніколи не казати. Але протягом усього вечора тільки те й робила, що розмовляла з хлопчиком, пестила його, бавилася, тримала у себе на колінах. Як безладно ми жили, скільки наших уламків розносилося по світу, ніби жити – то означало розлітатися на друзки. Тут, у Мілані, був цей хлопчик, у Генуї – мої доньки, а в Неаполі – Альбертіно. Я не стрималася, завела розмову про це розсіювання із Сильвією, Маріарозою, Франко, вдаючи незацікавлену мислительку. Насправді я сподівалася, що мій колишній приятель, як то бувало з ним завжди, підхопить тему і за допомогою своєї блискучої діалектики ґрунтовно висвітлить її, наведе лад у теперішньому і дасть оптимістичний погляд на майбутнє. Але того вечора його поведінка виявилася найбільшою несподіванкою. Він заявив, що часи, які об’єктивно – це слово він вимовив з особливим сарказмом! – були революційними, наближалися до неминучого кінця, і з їхнім завершенням, за його словами, зникали ті категорії, які служили нам дороговказом.

– Сумніваюся, – заперечила я, але лише для того, щоб його під’юдити, – в Італії атмосфера в суспільстві досить жвава й войовнича.

– Ти іншої думки, бо задоволена власними справами.

– Якраз ні, я пригнічена.

– Пригнічені не пишуть книжок. Їх пишуть задоволені собою люди, які подорожують, закохуються, говорять не замовкаючи, переконані, що нарешті їм вдається дібрати доречні слова.

– А хіба не так?

– Ні, слова рідко бувають доречними, а коли таке й трапляється, то лише тимчасово. Зазвичай вони слугують для пустопорожніх балачок, як оце зараз. Або для того, щоб удавати, що все під контролем.

– Удавати? Ти, хто завжди тримав усе під контролем, теж удавав?

– А чому б і ні? Це так природно: щось вдавати. Ми закликали до революції і навіть серед повного безладу завжди вигадували собі якийсь порядок і вдавали, наче точно знаємо, як і що робити.

– Це ти зараз сам себе критикуєш?

– Авжеж. Красномовство, добра діалектика. Готова відповідь на все. І мистецтво володіння логікою: це викликається тим і неодмінно призводить до того. Ось і весь фокус.

– І що, сьогодні це вже не спрацьовує?

– Чому ж ні, навпаки! Адже це так зручно – не губитися ні перед чим. Ніяких тобі заражених виразок, ніяких невиліковних ран, ніяких темних кімнат, що наганяють страх. Тільки настає мить, коли трюкам кінець.

– Що ти маєш на увазі?

– Балачки, Лену, пустопорожні балачки. Слова втрачають зміст.

Та навіть на цьому він не заспокоївся. І надалі іронізував над власними висловами, кепкуючи з себе та з мене. Нарешті пробурмотів: «Які дурниці я плету!» Замовк і надалі слухав нас трьох.

Мене вразив Франко. Якщо у Сильвії страшні наслідки насильства з часом зникли, то в ньому за слідами побоїв, яких він зазнав кілька років тому, поступово проявилися інше тіло й інша душа. Він часто підводився, аби сходити до туалету, кульгав, хоча й не дуже помітно, неприродно вирячене штучне око здавалося жвавішим за друге, мутне й зі спустошеним поглядом. Та найголовніше, що зник і той колишній, завжди енергійний Франко, і той похмурий, яким він був, коли одужував. Тепер він здавався мені м’яким меланхолійним чоловіком з притаманним йому цинізмом. Сильвія вважала, що мені треба забрати дітей до себе, Маріароза казала, що поки я не знайду постійного житла, Деде й Ельзі краще побути з дідом і бабусею, а Франко взявся вихваляти мої таланти, які він іронічно назвав «чоловічими», і вимагав, аби я надалі їх відточувала, не марнуючи зусилля на жіночі обов’язки.

Коли я нарешті пішла до спальні, то ніяк не могла заснути. Що є добром для моїх доньок, а що злом? А що є добром і злом для мене? Чи збігаються для нас ці поняття? Тієї ночі Ніно відійшов на задній план, а на передній знову вийшла Ліла. Сама Ліла, без підтримки матері. У душі наростало бажання сваритися з нею, кричати: «Досить мене критикувати, візьми на себе відповідальність і підкажи, що мені тепер робити!» Нарешті я задрімала. Наступного дня повернулася до Генуї і без зайвих слів сказала Деде й Ельзі у присутності свекрів:

– Дівчатка, зараз мені доводиться багато працювати. Через кілька днів я знову маю їхати, а потім знову і знову. Ви хочете вирушити зі мною чи залишитися з дідусем та бабусею?

І зараз, коли пишу ці рядки, почуваю сором за те питання.

Спершу Деде, а потім і Ельза відповіли:

– З дідусем та бабусею, але ти приїжджай, коли зможеш, і привозь подарунки.

18

Мені знадобилося більше двох років, сповнених радощів, сумнівів, неприємних несподіванок і вистражданих рішень, перш ніж я змогла навести лад у житті. Тим часом, незважаючи на болісні розставання в особистому житті, моя кар’єра та суспільна діяльність складалися успішно. Ті майже сто сторінок, що я написала, аби справити враження на Ніно, згодом переклали німецькою й англійською. У Франції та Італії перевидали першу книжку, написану десять років тому, і мене знову стали просити писати для газет і журналів. Моє ім’я, як і я сама, поступово набули певного авторитету, мій робочий графік знову заповнився, як колись, я викликала інтерес, а часом – навіть повагу осіб, що в ті часи посідали найвищі щаблі політичного й суспільного життя. Та найбільше мені допомогла одна чутка з вуст директора міланського видавництва, який від самого початку взяв мене під своє крило. Одного вечора, коли ми обговорювали моє письменницьке майбутнє, а я вирішила скористатися нагодою й запропонувати йому збірку есеїв Ніно, він розповів, що Аделе минулого Різдва доклала всіх зусиль, щоб зірвати вихід моєї книжки.

– Айроти, – промовив він жартома, – звикли за сніданком телефонувати, аби їхнього протеже затвердили на посаді заступника міністра,