Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Слово «хаос» не може пояснити чи охопити всього, що сталося далі. Махно і Григор’єв воювали з Червоною армією, Білою армією, Директорією і, зрештою, один з одним. У липні зустріч повстанських сил перетворилася на стрілянину після того, як представник Махна витягнув пістолет і вбив Григор’єва разом з кількома його помічниками. У червні білі розпочали нову кампанію, генерал Петро Врангель відвоював улюблене місто Сталіна Царицин, а головнокомандувач генерал Антон Денікін просунувся в Україну і в червні захопив Харків і Катеринослав (сучасне місто Дніпро). Через місяць він зайняв Полтаву. Тим часом сили Петлюри наступали із заходу і знову взяли Київ, щоб потім ще раз його втратити.

Загалом лише 1919 року Київ переходив з рук у руки більш як десять разів. Як відомо, Річард Пайпс назвав цей рік в Україні «періодом повної анархії»:

Уся територія розпалася на незліченні райони, відрізані один від одного та решти світу, де панували банди озброєних селян або мародерів, які безкарно грабували і вбивали... Жодна із сил, що захоплювала владу в Україні після повалення режиму Скоропадського, не мала повного контролю над всією територією. Уважно слідкуючи за подіями в Україні, комуністи доклали усіх зусиль для захоплення й утримання влади, але досягли не більшого успіху за українських націоналістів і російських білих.[145]

Для пересічних людей безвладдя означало постійну небезпеку. Генріх Епп з менонітської меншини в Україні згадував, як його громада залежала від волі будь-якого формування, котре проходило через їхню місцевість:

Здебільшого ніякого справжнього уряду не було. Не було законів або поліції... Удень до нас постійно приходили російські націоналісти з нашого регіону чи якісь невідомі молодики. Щоразу вони привласнювали та забирали в нас усе, що їм хотілося... Але найстрашніше було вночі, коли приходили так звані бандити: дуже часто їхні візити закінчувалися вбивствами.[146]

Кожна зміна влади супроводжувалася зміною політики. Як тільки Біла армія Денікіна заволоділа регіоном, поміщикам повернули конфісковану власність. Продовжуючи традиції російського царату, денікінці також закрили українські бібліотеки, культурні центри, газети й школи. Показово, що люди Денікіна називали Україну Малоросією, чим автоматично зробили своїми ворогами всі українські сили, котрі могли б їх підтримати.[147]

Коли перемагала Червона армія, більшовицькі комісари влаштовували вбивства «аристократії» та «буржуазії», що насправді означало розправу з усіма, хто виступав проти них. Червоні, в свою чергу, знову надавали владу на селі комітетам бідноти, які грабували багатших сусідів. В Одесі більшовицькі командири озброїли 2 400 злочинців, котрі під керівництвом відомого кримінального авторитета Мішкі Япончика (що став персонажем одного з оповідань Ісаака Бабеля) розграбували місто.[148] А в Києві розповідали жахливі історії про душогубку Розу:

Вона прив’язувала полонених солдатів до цвяхів у стіні, а сама сідала поруч з револьвером у руці. Потім починала свою промову про пролетаріат, кожні десять хвилин зупиняючись, щоб прострелити й розтрощити по черзі всі головні суглоби.[149]

У свою чергу десятитисячна кавалерія та сорокатисячна піхота Махна з артилерією, котру тягли на буксирі коні, підривали авторитет усіх, хто був при владі. Подейкували, що його армія вбила понад 18 000 вояків Денікіна, чим дуже послабила сили генерала, а можливо й позбавила його реального шансу перемогти більшовиків.[150] У регіонах, які контролював Махно, включаючи менонітські німецькі поселення на півдні України, деякі махновці нападали на цивільне населення з такою кровожерливістю, котру навіть важко собі уявити. У своїх мемуарах з красномовною назвою «Коли настав кінець світу: 7 грудня 1919 року в селі Штейнбах, Росія» Епп згадував, як він ходив від будинку до будинку в селі Штейнбах, знаходячи усіх мешканців мертвими. Відчинивши двері, в кожній оселі він бачив трупи:

Наступний будинок належав Гільдебрандтам — моїй кузині Марії... Тут я побачив сцену неописуваного жаху, котрий я пам’ята-тиму до кінця свого життя. Пані Гільдебрандт лежить у маленькій спальні в проміжку дверей для кутової кімнати, повністю гола. Одна рука в неї відрізана й валяється посеред кімнати. Її найменше дитя вбите у колисці. Немовляті відрубано голову. А жінку було зґвалтовано до і після її смерті.

Коли Епп віднайшов своїх рідних і тих, хто близько знав убитих, до села почали надходити селяни.

Почався грабунок: уся власність, рухома та нерухома, живе та неживе пішли по руках. В одному місці я бачив як жінка перевертала мертве тіло, щоб зняти пальто. До трупа людини вона ставилася так, неначе це була скотина.[151]

Подібні злочини однієї сторони розлючували іншу. Коли Біла армія зайняла Харків у серпні 1919 року, тіла нещодавно вбитих офіцерів було ексгумовано та перепоховано в неглибоких окопах у міському парку. Було знайдено докази, що загиблим чоловікам «ще живим цвяхами прибивали погони на плечі. У деяких випадках удавлювали гаряче вугілля в їхні черева, а декому навіть зняли скальпи». Зрозуміло, що після таких подробиць багато хто прагнув помсти.[152]

Війна точилася не тільки між арміями та етнічними групами, а й всередині сіл. У селі Велике Устя Чернігівської області насильство між «комбідом» і «куркулями» вибухнуло під час виборів до місцевої сільської ради:

Комбідівці готувались, розподіляючи, хто кого висуватиме, хто повинен запропонувати кандидатури в президію, хто — для підрахунку голосів та інші деталі, розраховували сили, кого необхідно в першу чергу, кого в другу, але куркулі також підготувались і почали просувати підкуркульників. Побачивши, що бідняки разом із середняками не відступлять й горою стоятимуть за своїх кандидатів, та усвідомивши провал підкуркульників, куркулі розпочали в приміщенні бійку, щоб, на крайній випадок, хоча б зірвати збори, однак актив бідноти не розгубився — і негайно почав втихомирювати бешкетників, а забіяк швиргонули із залу через вікна й провели збори, як належить, із дотриманням повної демократії.[153]

Трохи згодом та сама біднота нападала на «куркулів» і силоміць відбирала в них хліб, «передаючи його органам радянської влади». Вони також взяли участь у так званій «боротьбі з бандитизмом», воюючи з різними «куркульськими бандами», і в одному випадку навіть покликали на допомогу міліцію. Як згадував один із комбідівців: «Міліція з активом бідноти захопили банду біля кладовища. Під час перестрілки банда зникла й більше в селі не з’являлась, а