Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Марта Цегельська розказала вірш "Мені тринадцятий минало". У кінці виступив Костюк Григорій і продекламував вірш "Розрита могила", з відповідною інтонацією, і так душевно, що не тільки дівчата плакали, але й п. Гжицька витерла сльозу з очей. Костюк став героєм свята. Додому розходилися школярі в задумі, змужнілими. Костюк з Володимиром ще залишилися на святі разом з учителями. Вони закінчували 7-й клас. Яків теж залишився з ними, хоч його ніхто не просив. Всі інші деренівські учні, не чекаючи на Костюка, почимчикували додому. По дорозі Талас Василь з сумом запитав, немовби сам себе, чи Костюк є свідомим українцем. Якщо він такий розумний, тоді як пояснити, чому він пристав до тої голоти, ставши секретарем комсомолу? Йому цього не простять! Хоч би з нами порадився! Шкода хлопця...

Вперше члени "Юнацтва" зібралися разом весною 1941 року, щоб обговорити і розподілити обов'язки. На зустрічі були: Палій Михайло, Шкугра Яків, Хомів Григорій, Талас Василь, Тихоліз Павло. Над потічком, коло столітнього дуба, зібралися романтики і з серйозним виразом обговорювали зібрану інформацію про антизаходи щодо організації колгоспу в селі та допомогу підпільникам. Кожен з присутніх зобов'язався залучити до "Юнацтва" ще по два нових члени. Яків пообіцяв піти в сусіднє село Залав'я і там організувати "Юнацтво". Вирішували хто це зробить в Мшанці, Кобиловолоках і Довгому. Вперше Яків похвалився своїм револьвером, хоч в руки іншим не хотів передати зброю: – Ви не вмієте ним користуватися, можете з необережності вистрілити і себе поранити. Це хвальба підняла його авторитет в очах товаришів.

Не спав у селі і комсомол. Збиралися комсомольці в читальні, або в сільраді, обговорювали проблеми села. Після зникнення Вовчка Василя, секретарем сільської Ради призначили Борового Василя. Сільраду розмістили в будинку Поздика Івана, сім'ю якого вивезли до Сибіру. За дорученням районної влади в селі потрібно було організувати колгосп. Умови вже були створені. Приміщення на плебанії вільні й туди було звезено інвентар і худобу родин, вивезених в Сибір. Потрібно було підібрати кандидатуру на голову. До колгоспу вже вступили сім'ї комсомольців: Бундзеляка Петра, Копачинського Кароля, Палідвора (Женила), Джурби Петра, Тихоліза Василя, Трача Петра, Костюка Ілька, Шкугри Івана, Шкугри Михайла. Нові колгоспники походили з незаможних сімей. Більшість з них не мали навіть інвентаря. Багатші господарі над ними посміювалися, говорячи: "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні". Серед них вважали мудрим Шкугру Івана. Він за Польщі цікавився сільськогосподарською літературою. Навіть багатим господарям розказував у читальні про методи посівів, відгодівлю курей, раціон їжі для худоби і т. п. Над ним посміювалися, та багато матеріалу, що він пропагував було взято з вісника "Сільський господар" і мало практичне значення.

Вирішальним фактором при виборі кандидата на голову колгоспу був зв'язок влади та мешканців села з керівною комсомольською елітою. Не малу вагу відігравав брат Івана Шкугри Михайло, якого вважали затятим атеїстом. Іванові запропонували очолити колгосп. Він дав згоду стати головою й агітувати інших писати заяви. Комсомольці разом з уповноваженим району цілими днями ходили від одного двору до другого, агітували, погрожували, просили писати заяви. Старші діти Івана, Катерина і Володимир були мимоволі втягнуті в цю компанію. Тому дуже розумний син Володимир був ізольований від "Юнацтва" (Це підтвердив у 1996р. Тихоліз Павло на зустрічі у Львові з Яковом). Колгоспові були потрібні коні і робочі руки. Поле о. Глинського потрібно було засіяти, як і поле перших колгоспників. Середняки тікали з дому, щоб не писати заяви, добровільно не везти свій інвентар та разом з кіньми і возом не лишати його в колгоспі. Поле і все нажите добро враз стававало чужим "Віддати дідам, що своє добро проспали, прогайнували, а тепер зазіхають на сусідське. – Не дамо, бунтувались між собою господарі. В селі наростало відчуження до тих, хто став активним колгоспником та закликав інших туди вступати. "Голий дощу не боїться. Їм добре…, прийдуть до колгоспу з голими руками, сядуть на мій віз, запряжуть моїх коней і повезуть своїх жінок на ярмарок. І ми ваші, і ви наші", – злісно шипіли середняки та багатші господарі. Незаможні і бідні, сміючись радили: "Пишіть заяви поки ще приймають, а то вашими кіньми повезуть вас на стацію до вагонів з коминками".

Колгоспники і ті селяни, що ще не поступили в колгосп весною вийшли в поле орати і сіяти. Район припинив агітацію за вступ, щоб не залякати селян. Мовляв: "Засівайте, сажайте картоплю, буряки, а восени будемо разом збирати". Одні і другі сіяли цукрові буряки, бо ще за Польщі переконалися, що ця культура дає неабиякий прибуток. Цукрові буряки сіяли всі села району. Будівництво бурякопункту, як перевалочну базу, влада організувала біля залізничної станції, щоб восени прийняти вирощений буряк зі всіх сіл району, опісля завантажити його в вагони і відправити на переробку на Березівський цукровий завод (єдиний тоді на всю Тернопільську область). Начальником бурякопункту призначили Стасишина Івана.

На горі, що напроти кінця села (зі сторони с.Довгого), у 1940 році влада відкрила піщаний кар'єр. Пісок возили автомашинами і возами на будівництво бурякопункту та летовища у селах Струсів і Семенів Теребовлянського району. В кар'єрі селяни вперше почули слово "трудодні", які нараховували сільські десятники і акуратно виплачували гроші робітникам в кінці місяця .

У селі всі шепталися про підпільників, та Яків з ними не зустрічався. Одного дня прийшла до батьків Мілька, жінка Серафина. Цілий день просиділа у січкарні, бо боялася, щоб часом до хати не зайшов хтось з комсомольців і не доніс владі. Наставав час взаємної недовіри. Люди боялися своїх сусідів, родини. Остерігалися всі. Над селом витав страх.

Ввечері хтось легенько постукав у вікно – раз, другий…Батько глянув через вікно, але нікого не побачив.Може це причулося, чи вітер шелестись. Сім'я прислухалася. "Ні, таки хтось стукає, але чому до хати не заходить?" – сказав батько і вийшов з хати та довго не повертався. З сіней почули притишену розмову. Мати привідкрила двері до сіней й голосно запитала: "Хто там у сінях?"

– Заслони вікно хустиною, – наказав батько. До хати зайшов Серафин з карабіном під плащем, обіпер його до лавки а сам сів біля нього. Мама ще щільніше затулила хустиною вікно. Розмова не клеїлася. Серафин на питання відповідав скупо, більше дивився в миску, в яку мама подала вечерю. Яків усміхнувся сам до себе: – "Ага, я знаю, що Про справу не потрібно говорити з ким можна, а тільки з ким треба". Після декількох банальних речень Серафин попрощався і вийшов з татом до сіней. Згодом тато покликав Якова: – "Пробач, сину, але револьвер треба віддати. Стефанові він більше потрібний, ніж тобі", промовив він. Такого повороту Яків не чекав. Найбільшу цінність, яку він коли – небуть тримав у руках, повинен віддати. Як? А що він хлопцям скаже? Стояв як вкопаний і не ворушився. Його душевний стан зрозумів Стефан і промовив: "Не сумуй, козаче,… я тільки у тебе позичаю його, бо коли переможемо ворога, то віддам і додам ще цілий патронташ. В тебе його нема, правда?". Батько погладив сина по плечі так як колись, коли ще маленьким сажав його на коня і, щоб він не боявся. "Чому ти стоїш? Іди винеси його". З яким хвилюванням, (ще недавно) Яків брав револьвер з батькових рук, з таким сьогодні передав його у руки повстанця.

Після вечері, при лампі, Яків писав домашнє завдання з літератури, розв'язував задачі з алгебри, писав твір "За что ми любім поезію Лєрмонтова?", а перед його очима замість Лєрмонтова стояв повстанець Серафин в одязі сотника січового стрільця, якого не раз змальовував з журналу "Дзвіночок". Задачу з алгебри ніяк не міг розв'язати. Мозок не працював, та й гніт у лампі димів і закоптив шкелко, через що цифри в підручнику зливалися. Яків позіхнув кілька разів, зібрав зошити в торбу і пішов спати. Мати відслонила вікно і світло місяця почало змагатися з світлом задимленої лампи. Перекидався з боку на бік і, хоч очі були закриті, перед ним стояв Серафин. В пам'яті відновлював спогади, як він грав на його мандоліні, як вчив співати пісні "Взяв би я бандуру", "Іхав стрілець на війноньку" та інші. Вчив Якова грати по шевських нотах, бо слуху в Якова не було. Даремно батько купив мандоліну і захотів сина зробити музикантом. Не вийшло, але все-таки бренькати Яків навчився і разом з хлопцями вечорами ходив по дорозі села, грав завчені пісні, а хлопці співали: "Я на бочці сиджу, а під бочкою качка, а мій муж більшовик, а я гайдамачка". Тоді ні він, ні хлопці не розуміли змісту пісні. Лише тепер стало зрозуміло, що світ розділено на наших і чужих, і не десь там далеко, а в рідному селі. На зустрічі хлопці засуджували Костюка Григорія за те, що він очолив у селі комсомол. Як він міг? З ким пішов? Пішов у ворожий табір, до комуністів, всі інші вступили в загони повстанців.

Яків у душі любив Грицька за його розум і доброзичливе ставлення до товаришів. Після Шевченківського свята, на якому Грицько декламував вірш Т. Шевченка "Розрита могила", Яків був ще у більшому захопленні від нього, і не тільки він, але й вся школа, всі дівчата були закохані в нього. .Яків навіть ревнував жидівку Фаню, коли вона закохано розмовляла з Грицьком, брала його за руку і грайливо кокетувала. А Борис Левицький розмовляв з ним як з рівним собі. І тут маєш – Грицько комсомолець. В голові не поміщається. "А тим часом перевертні нехай підростають, та поможуть москалеві господарювати і з матері полатану сорочку знімати". Хіба ж не ті слова декламував на вечорі Грицько! А через місяць він, Григорій Костюк, став перевертнем, більше того, очолив всю групу перевертнів. Яків заплакав від безсилля, щоб щось зрозуміти, щось поміняти, врятувати авторитет Грицька. Коли Яків запхинькав, пробудилася мати і спитала: "Що тобі приснилося?" Він притих. "Якби то сон? Якби то тільки сон", – подумав Яків.

В школі йшли останні уроки перед канікулами. На уроці літератури Левицький попередив Якова, щоб після закінчення уроків підійшов до директорки.