Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

"Що сталося? – думав Яків, – в класі сидів тихо, ні з ким не бився, а тут раптом – до директора…"

В кабінеті сиділи всі учителі, а біля дверей стояли Костюк Грицько і Цегельська Марта. Учителі мовчали, директорка щось писала, потім підняла очі на присутніх і сказала:

– Шановні товариші, хочу всім повідомити, що на педраді та в районному відділі освіти узгоджено чотири кандидатури учнів від нашої школи на екскурсію до Києва, для відвідування шевченківських місць. З 7-го класу поїде Костюк Григорій, з 6-го класу – Шкугра Яків і Грос Еля, з 5-го – Цегельська Марта.

На 22 червня 1941 року випали Зелені свята. Школярі вранці вигнали на пасовисько корів. День видався тихий, сонячний, безхмарний. Враз над Плебанівкою закружляли три літаки. Пролунали вибухи кількох бомб. Понад горою, прямо над пастухами, пролетіло дев'ять літаків. Діти позадирали голови і побачили на крилах літаків намальовані хрести з гаками. Всі зрозуміли, що почалася війна німців з москалями. І почали радіти, що вже не буде колгоспів, Сибіру, та ненависної влади. Що ще буде, того ніхто не знав, але вже не буде НКВД, і вагонів з коминками. Не буде щоденного страху.

Другий день Зелених свят – празник на Залав'ї. Як кожного року, так і цього, батько посадив маму на застеленого барана (велика в'язанка соломи, накрита покривалом на возі), дав Якову віжки. "На, вчися керувати хоча б кіньми", – сказав він. Сам сів біля Якова. Відома дорога попід ліс. Знайоме поле Козіброцького, тепер вже колгоспне. Переливається хвилями овес, мовби зелене море під теплим промінням сонця. Таке враження ніби димить і десь там ген-ген за могилою стикається з блідо-голубим небом. Який-то великий синьо-жовто-зелений прапор. Ніхто його не зніме, не заборонить. Він вічний, як і наша земля.

І в церкві, і за святкоковими столами ведуться розмови тільки про війну, німців, хлопців,заарештованих енкаведистами, бездарну совєтську авіацію, що не встигла злетіти з семенівського летовища і була розбита німецькими винищувачами. Один літак таки злетів та, мабуть, зі страху сів за селом. Гості і господарі випили по чарчині і, оточені дітворою, рушили до літака. Роздивлялись, обмацували і переконалися, що він з фанери. На війну з такими літаками, твердили старші господарі, не можна іти.

До літака Яків ішов з сусідом сестри Ґені – Степаном Гумницьким, якому дорогою розказував про поезію Шевченка, та завдання молоді перед Україною. Підшукував слова, щоб переконати Сянька про його обов'язки перед рідною землею. "Куди ти клониш?" – не витримав натяків Стефан. Яків пішов протоптаною стежкою Павла. "Маю щось по секрету тобі сказати, але ти повинен поклястися, що нікому таємниці не видаш, – сказав Яків. Стефан тих слів не розумів, чи не хотів розуміти, але після довгих наполягань, дав-таки слово честі, що таємниці не видасть. Яків дав прочитати декалог.

Підійшли до літака, прислухалися до розмов господарів. Вони були захоплені оперативністю німецьких винищувачів і нещадно ганили бездарність совєтської авіації. Всі симпатизували німцям, чекали на їх прихід як на визволення. При розмові не було остраху, що хтось підслухає і донесе. Склалось таке враження, що совєтська окупація – це вже минулий етап історії.

Біля літака Яків зустрів Литняка, сусіда стриєшної сестри Стефки. Пам'ятаючи доручення Павла Тихоліза щодо залучення двох членів до "Юнацтва", він підійшов до Литняка і без пояснення передав йому рукопис декалогу". Прочитаєш вдома і ввечері принесеш до стрия Миколи, там поговоримо. Про це ні слова іншим". Яків входив в ранг організатора "Юнацтва" у Залав'ї. Ця таємниця підносила його у власних очах. Повертаючись назад в село до стрия Миколи, найстаршого батькового брата, Яків зустрів заплакану тітку Марину.

– Якове, зайди до нас, поговориш з братом Іваном. Він недавно прийшов з тернопільської тюрми, а Михайла, мого чоловіка не пустили, мабуть судити будуть. Боже, за що така кара на моїх дітей? –витирала заплакані очі кінчиком турецької хустки.

Сестра Стефа теж була не у святковому настрої". Не вернеться мій Іваночко, чує моє серце", – промовляла вона. Не криючись, плакала за своїм коханим нареченим Брезденем Іваном. "Возилам йому передачу, та чомусь не прийняли. Може вже і серед живих його нема? Боже, Боже, за що така кара на нас? Антихристи прокляті! 14 найкращих хлопців села забрали. Вони їх не відпустять, повезуть в той проклятий Сибір. А тут залишаться плакати і поневірятися 14 невінчаних наречених".

Пізно ввечері Яків з батьками вернулись додому. Приїхали, як з похорону. Єдина надія, яка трохи заспокоювала, це те, що скоро прийдуть німці. Тоді закінчаться всі страждання і забудеться страх .

Повстання у селі Деренівці та його наслідки

Вівторок, 24 червня 1941 року, нагадував вересневі дні 1648 р. Як тоді, так і тепер, найбільші патріоти села стали на прю з окупантами і їх прислужниками.

Ввечері, 23 червня, районний провідник ОУН отримав по зв'язку наказ виступити зі зброєю проти окупантів. Мороз зібрав членів ОУН і тих симпатиків, що прийняли присягу на нараду. Першими завданнями, яке визначили патріоти села, було: по-перше паралізувати зв'язок з районами та перехопити його. По-друге, влаштувати загородження на дорозі, щоб виключити можливість евакуації районного НКВД з Будзанова.

По-третє, перешкодити відправенню на збірний пункт мобілізованих чоловіків з району. Паралізувати зв'язк доручено Шкугрі Григорію, перегородження дороги – підпільнику з псевдонімом "Опир", що був відряджений до села. Питання зриву мобілізації чоловіків доручено Серафину Стефану.

Рано-вранці два сусіди села збиралися на незвичайне завдання. Один з них секретар села, комсомолець, йшов до сільради, щоб повідомляти НКВД по телефону про ситуацію в Деренівці. Йому довіряли: "Як комсомолець, – думав він, – я маю більшу вагу, ніж голова, бо не такий боягуз, як Петро Джурба". Самовпевнений, він сидів на ксьондзовому фотелі, крутив ручкою телефону і доповідав: що в селі тихо, спокійно, що черговий вже прийшов на чергування та сидить у другій кімнаті. Поклав слухавку і замріяно оперся на спинку фотеля: "Правду казав ксьондз на казанні, коли ще малим з мамою ходив до церкви: хто був ніким, той стане всім. Ось я ще пару років тому був ніким. Наді мною посміювалися поза очі сусідські барчуки. Називали дідом, байструком. А нині я — пан, а вони ніхто. Мусять від мене ховатися, бо як захочу…", – так думав Василь.

Другий сусід після наради на проводі довго не міг заснути. Завдання мусить виконати. Але ж недавно перед Великоднем сповідався. За покуту священик постановив йому змовити три рази "Отче наш" і один раз "Десять заповідей Божих". Покуту відмовляв машинально, та на 5-й заповіді затнувся, мусив два рази повертатися до однієї з них: "не убий". Боже провидіння ще тоді застерігало його "не убий", а завтра на 20-му році свого життя він повинен убити сусіда, який є ворогом, чи зрадником, бо пішов на співпрацю з ворогом України. А може він не ворог, а тільки блудна вівця, що захотіла дармового хліба. Може пригрозити йому, щоб зрікся служби і покаявся. Та, ні… – пізно. Потрібно було це запропонувати на проводі. А завтра мусиш виконати винесений вирок, бо присягав бути безкомпромісним, – думав він.

– "Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи", згадалися слова – декалогу.

– "Що? страшно? Ні! Так мусить бути! Моє село не може більше народжувати і виховувати зрадників. Не я вбиваю, присяга вбиває" ! – кінцево вирішив він

Заснув і сниться йому, що косить за Сцінкою жито, що залишився один покіс, і раптом дощ з градом б'є по ньому, а якась невідома сила заставляє його не ховатися від дощу, а докосити жито. "Мусиш це зробити!" – ніби підказує йому. Оглядаючись по вулиці він перебіг через дорогу біля Храпка, переліз через пліт і зайшов непомітно до хати. Раптово відкрив двері і на останні слова Василя: "мусять від мене ховатися, бо як захочу..." – налетів на нього яструбом…Більше не захочеш!" – кров бризнула на підлогу.

У вівторок вранці, на городі Шкугрового Гринька, стояв Серафин Стефан з рушницею на плечі. Поздик Дмитро, Щербатий Федір, Кравчук Микола стояли на дорозі з обрізами. Зі сторони читальні почувся гул автомашини. Хлопці насторожилися. З-за повороту, біля Бабія, з'явилася автомашина.

– Виходимо!, – скомандував Серафин і вискочив на дорогу. На автомашині везли мобілізованих хлопців.Вони побачивши біля фоси чоловіків, що щось кричали й почали стукати по кабіні. Машина зупинилася, з кабіни виглянув офіцер військомату, що супроводжував мобілізованих хлопців на збірний пункт. До неї підбігли підпільники і, відкривши дверцята кабіни, один з них сильним ударом руки повалив офіцера під колесо. Шофер зрозумів ситуацію, вискочив з кабіни, втік через город до потічка й вздовж нього добрався до Мшанця, де про інцендент повідомив районне НКВД. А тим часом мобілізовані чоловіки з сіл Будзанівського району зійшли з автомашини. Ніхто з підпільників завести мотор не вмів, тому вирішили машину з дороги прибрати і затягти її на бокову вулицю біля М'ягкоти. Мобілізованих чоловіків відправили через ліс по домах.

Хлопці раділи з перших успіхів і перейшли на новий пункт опору біля помешкання Андрунішина. І знову з села появилася легкова автомашина. Бойовики швидко зайняли позиції з двох сторін дороги. Керівник боївки "Опир" вибіг на дорогу поперед автомашини, крикнув: "Гальт!…Гальт"! Вистрілив з револьвера у пасажира, що сидів біля шофера. Ним виявився голова Будзанівського райвиконкому Черниш. Зі всіх сторін дороги посипалися постріли з рушниць по пасажирах машини. У перестрілці був вбитий повстанець "Опир". Товариші віднесли його на город Сокаля, де пізніше було встановлено дерев'яний хрест.

Співробітникм Теребовлянського НКВД, отримавши повідомлення від шофера з Мшанця (телефонний зв'язок не був ліквідований) терміново виїхали на автомашині до Деренівки. Свою вантажну машину вони зупинили біля Вовка й почали вистежувати підпільників. Зрозумівши на якій віддалі вони знаходяться, енкаведисти дійшли до крутого повороту біля будинку Марціни, й звідти почали стріляти з криком: "Бандіти, здавайтєсь!" Бойовики тут же відкрили по них вогонь з рушниць і обрізів.