Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Жінка у вікні 📚 - Українською

Читати книгу - "Жінка у вікні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жінка у вікні" автора А. Дж. Фінн. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 88
Перейти на сторінку:
підіймалась; доктор Філдінґ обмежується лише бібліотекою. Сама ідея здається інтимною, наче я зараз вестиму за руку нового коханця.

Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.

Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».

По інший бік мій кабінет.

— Побий мене грім, — каже Джейн. — А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.

— Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.

— Глянь. — Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. — Он мій будинок, — каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.

Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.

— Так, там твій будинок, — погоджуюсь я.

— Гарний, правда? Непогане місце.

— Звісно.

Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.

Ще пізніше:

— Часто нею користуєшся? — запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.

Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.

— Частіше, ніж ти собі думаєш, — відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.

— Цікаво, — каже Джейн.

— Я б сказала, «курям на сміх».

— Але ж працює? — запитує вона.

Я знизую плечами.

— Та ніби.

— Бачиш, — погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. — Отож-бо й воно.

— Слухай, а коли в тебе день народження?

— Хочеш мені щось купити?

— Та запросто.

— Досить скоро, між іншим, — відповідаю я.

— Мій також.

— Одинадцятого листопада.

Вона витріщається на мене.

— Це ж мій день народження.

— Жартуєш.

— Зовсім ні. Одинадцятого одинадцятого.

Я підіймаю келих.

— За одинадцяте одинадцятого місяця.

Ми п’ємо.

— Маєш папір та ручку?

Витягую із шухляди й те, й інше, кладу перед нею.

— Тепер просто посидь, — каже Джейн. — Покрасуйся.

Я пускаю їй бісиків. Вона швидкими, різкими рухами розсікає ручкою папір.

Я бачу, як на ньому набуває форми моє обличчя: глибокі очі, м’які вилиці, довга щелепа.

— Обов’язково підкресли, як у мене нижня щелепа виступає, — наполягаю я, але Джейн цитькає на мене.

Ескіз зайняв три хвилини й два ковтки вина.

— Вуаля, — каже вона та повертає листок до мене.

Я уважно розглядаю. Схожість вражаюча.

— Оце я називаю майстерністю.

— Правда?

— А ще щось можеш?

— Маєш на увазі портрети інших людей, крім тебе? Хочеш — вір, а хочеш — ні, можу.

— Ні, маю на увазі тварин, чи, ну, знаєш, натюрморти. Чи сюжети.

— Не знаю. Здебільшого мене цікавлять люди. Як і тебе. — У кутку вона недбало виводить розмашистий підпис. — Та-дам. Оригінал Джейн Расселл.

Я ховаю портрет до шухляди, де тримаю гарні скатертини для столу. В іншому випадку я б його десь забруднила.

— Тільки подивіться на них. — Пігулки розкидані, ніби самоцвіти, на столі. — Що робить оця?

— Яка?

— Рожева. Октагональна[136]. Ні, шестигональна.

— Гексагональна.

— Як скажеш.

— Це індерал. Бета-блокатор.

Джейн звужує очі.

— Це ж на випадок серцевого нападу.

— А також панічних нападів. Уповільнює серцебиття.

— А оце що? Маленька, біла, овальна.

— Арипіпразол[137]. Нетиповий антипсихотик.

— Звучить як щось серйозне.

— І не лише звучить, у певних випадках. Для мене це тільки додатковий засіб. Допомагає не губити клепки. Робить мене жирною.

Вона киває.

— А оте?

— Іміпрамін. Тофраніл. Проти депресії. Та проти нетримання.

— У тебе нетримання?

— Сьогодні, можливо, — я потягую ще вина.

— А оця?

— Темазепам[138]. Снодійне. На потім.

Вона киває.

— Тобі їх можна приймати з алкоголем?

Я ковтаю.

— Нєа.

Тільки після того, як пігулки протискаються вниз по горлу, я пригадую, що вже пила їх сьогодні зранку.

Джейн відкидає голову назад, випускаючи з рота цівку диму.

— Прошу, не розповідай, що я програла, — вона хихоче. — Моє его не дозволяє програти три партії поспіль. Пам’ятай, я вже роками не грала.

— Воно й видно, — кажу я їй. Вона пирхає, регоче, виставляючи напоказ скарбницю срібних пломб.

Я розглядаю своїх останніх полонених: обидві тури, обидва слони, банда пішаків. Джейн забрала лише одного пішака і самотнього коня. Вона перехоплює мій погляд і перекидає фігуру коня набік.

— Кінь упав, — каже вона. — Викликайте ветеринара.

— Люблю коней, — кажу я їй.

— Поглянь. Дивовижне одужання, — вона підіймає фігуру, погладжує її мармурову гриву.

Я посміхаюся й допиваю залишки червоного. Джейн хлюпає мені ще. Я спостерігаю за нею і зауважую:

— А мені подобаються твої сережки.

Вона погладжує спочатку одну, потім іншу, — по ансамблю перлин у кожному вусі.

— Подарунок від одного колишнього, — пояснює.

— Алістер не проти?

Джейн хвильку роздумує над цим, потім сміється.

— Сумніваюся, що Алістер взагалі знає. — Великим пальцем вона запускає коліщатко запальнички й дає полум’ю поцілувати сигарету.

— Знає, що ти їх носиш, чи від кого вони?

Джейн вдихає, потім випускає дим убік.

— І те, й інше. Все одно. З ним буває важко. — Сигаретою вона постукує по краю мисочки. — Ти не подумай, він хороший чоловік і хороший батько. Але надто любить усе контролювати.

— У чому ж справа?

— Докторко Фокс, ви мене аналізуєте? — питає вона. Голос звучить легко, але в очах пробігає прохолода.

— Як на те пішло, я аналізую твого чоловіка.

Вона знову вдихає, супиться.

— Він завжди таким був. Не надто довірливим. Принаймні, зі мною.

— То в чому ж річ?

— Просто, я була ще тією штучкою, норовливою й дикою малою, — говорить вона. — Роз-пус-ною. Ось те слово. Це його… Так принаймні каже Алістер. Погані компанії, погані шляхи.

— Доки не зустріла Алістера?

— Навіть після того. Мені знадобилося трохи часу, щоб відчиститись.

Не могло ж це забрати стільки часу, — думаю я. Судячи з того, як вона виглядає, їй було трішки за двадцять, коли вона стала матір’ю.

Вона хитає головою.

— Певний час я була з одним.

— Була з ким?

Гримаса.

— Була, правильно. Не має значення. Усі ми робимо помилки.

Я мовчу.

— Врешті-решт усе скінчилося. Та моє сімейне життя, все одно, трохи… — її палець бренькає в повітрі, — …напружене. Так, підходяще слово.

— Le mot juste[139].

— А ті уроки французької дійсно приносять свої плоди. — Вона вишкіряє зуби, підіймає сигарету

1 ... 16 17 18 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жінка у вікні"