Читати книгу - "Улісс"

денні квартири — це задрипана друкарня, три його забігайлівки та хата на Монмартрі, де він досипає короткі ночі, на вулиці Гутт-д’Ор, стіни якої прикрашені мухозасидженими фотографіями тих, кого вже немає на світі. Без любови, без рідної землі, без дружини. А вона живе-поживає собі в теплі та добрі без свого чоловіка-вигнанця, живе мадама на вулиці Жі-ле-Кер з канаркою і двома красенями квартирантами. Щічки як персик, смугаста спідниця, моторна, як дівчисько. Зневажений і безжурний. Скажи Петові, що ти мене бачив, добре? Я пробував був підшукати йому, бідоласі, роботу. Mon fils[51], солдат Франції. Я навчав його співати. Ой ви, хлопці-кілкеннійці — ревучі ножі! Знаєш цю давню пісню? Я навчив Патріса співати її. Давній Кілкенні: святий Каніс{96}, замок Стронгбоу на річці Норі. Співається так: Ой ви… І Неппер Тенді бере мене за руку{97}.

Ой ви, хлопці-

Кілкеннійці…

Слабенька худенька рука на моїй руці. Вони забули Кевіна Ігена, але він їх ні. Пам’ятаю про тебе, о Сіоне.

Він підступив ближче до води, і черевики вгрузли у вогкий пісок. Його привітав свіжий подув пружного вітру, загравши на напружених, як струни, нервах; вітру, насиченого сонячними променями. Стривай-но, хіба я збирався брьохати аж до маяка Кіша? Він ураз спинився, і його ноги стали поринати у мокву. Вертайся.

Вертаючись, він озирнув берег до південного рогу, і ноги знову стали поринати в нові западини. А у вежі під склепіннями холодна кімната чекає. З вежі безнастанно рухаються промені світла, рухаються безнастанно і повільно, як грузнуть мої ноги; повзуть, спрямовуючись на сутінки по циферблату підлоги. Сині сутінки — то вечір, а темно-сині — це ніч. У темряві склепіння вони чекають, їхні відсунуті стільці з моєю валізою-обеліском навколо столу з неприбраними тарілками. Хто їх помиє? Ключ у нього. Я не спатиму там цієї ночі. За зачиненими дверима мовчазної вежі спочивають їхні сліпі тіла — мисливця на пантер та його пойнтера. Гукнеш — відповіді не буде. Він вивільнив засмоктані моквою ноги і рушив назад понад дамбою з валунів. Усе бери й нічого не віддавай. Моя душа іде зі мною поряд, форма форм. На чатах на нічних край скель сріблясто-чорних я крокую і чую Ельсинора спокусливий приплив.

Приплив іде за мною слідом. Чудово можу його бачити звідціля. Тож повернися по Пулбег-роуд до тамтешнього пляжу. Він рушив угору схилом по слизьких водорослинах та через зарості осоки й сів на прискалок, устромивши свій ціпок у щілину між каменями.

На морській траві лежав роздутий труп собаки. Попереду планшир човна, що поринув у пісок. Un coche ensablé[52], так Луї Вейо{98} назвав прозу Ґотьє. Ці піщані кучугури — то мова, яку приніс сюди приплив разом із вітром. А там купи каміння, що їх залишили колись давно вже мертві будівельники, там поробили собі нори ласки. Ховайте там золото. Спробуйте-но. У вас воно ж є. Піски і каміння. Тягар минулого. Цяцьки сера Лаута. Дивись мені, а то затоплю у вухо. Я лютий велетень, здорові валуни валяю і по них, як по кістках, ступаю. Фі-фай-фо-фут. Щось ірландцем пахне тут.

Цятка, бачу, більшає, то живий пес, мчить щодуху по піщаному березі. Боже, це він на мене? Шануй його свободу. Не станеш ані чиїмсь паном, ані чиїмсь рабом. У мене ціпок. Сиди, не рухайся. Ген там двоє, простують, брьохають до берега із хвиль припливу. Дві марії{99}. Надійно заховали його в очереті. Ку-ку. Я тебе бачу. Ні, пса. Він біжить назад, до них. Хто ж то?

Тут приставали до берега човни лохланнів{100}, прагнучи грабунку, їхні криваводзьобі прови низько поринали в прибій кольору розтопленого олива. А у вікінгів з Данії на грудях висіли топірці з блискучої криці, тоді коли Малахій повісив собі на шию золоту гривню{101}. У розпалі літа опівдні сюди приплив косяк китів{102} і опинився на мілкому, пускаючи струмені й силкуючись вибратися на глибоке. І тоді з голодного міста юрба карликів у шкіряних куртках, мої краяни з шкуродерськими ножаками, прибігла та й ну краяти шматки зеленого жирного китового м’яса. Голод, чума і різанина. Їхня кров струменіє у мені, їхні пристрасті на мене хвилями. Я ходив серед них по замерзлій Ліффі, підмінений, поміж вогнищ, які плювалися смолою. Не розмовляв ні з ким, і ніхто зі мною.

Пес біг до нього з гавкотом, зупинився, побіг назад. Пес мого ворога. А я стояв нерухомо, блідий, зацькований. Terribilia medians[53]. Жовтавий камзол{103}, ловець удачі{104}, посміювався над моїм страхом. Невже тебе вабить оце — гавкіт їхніх оплесків? Самозванці: прожити їхні життя. Брат Брюса, Томас Фіцджеральд, шовковий лицар, Перкін Ворбек йоркської династії в біло-рожевих шовкових штанях, одноденне диво, і Лемберт Сімнел із почтом карлів і маркітанток, коронований кухарчук{105}. Усі діти вінценосного батька. Рай для самозванців, тоді і тепер. Він рятував тонучих, а ти лякаєшся, коли на тебе гавкне якийсь собацюра. Але двораки, що глузували з Гвідо{106} Ор-сан-Мікеле, були у себе вдома. В домі… Не потрібна нам твоя середньовічна абракадабра. А ти б учинив так, як він? Поряд був би човен, рятівне коло. Natürlich[54], саме для тебе. Вчинив би чи ні? Той чоловік, який дев’ять днів тому втопився під урвищем, що біля Мейден-Рок. Оце зараз чекають, що він випливе. То скажи відверто. От я б хотів. Я б спробував. Плаваю я не дуже. Вода холоднувата. Коли я занурив обличчя в таз у Клонгоузі. Нічого не бачу! Хто там позаду? Тікай же, швидше, швидше! Ти бачиш, як швидко обступає зусібіч вода припливу, як швидко заливає піщані низини кольору лушпиння какаового насіння? Коли б то я стояв на твердому ґрунті. Проте я хочу, щоб він жив своїм життям, а я — своїм. Потопельник. Його людські очі волають до мене з глибинного жаху