Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Софія прокинулася рано, відчувши, як холод заповзає їй під ковдру. Її дерло в горлі, і вона з подивом зрозуміла, що вікно відчинене, хоча перед сном його точно зачиняла. Дівчина обурено зітхнула, сідаючи на ліжко й розтираючи плечі, щоб зігрітися. 

— Це все через тебе, Оскаре, — прошепотіла вона у порожнечу кімнати, переконана, що привид спостерігає за нею десь зі своєї тіні. 

Зібравши зусилля, Софія підвелася і вирушила на кухню, де залізний чайник уже був готовий до того, щоб зробити каву. Вода закипіла швидко, і вона із задоволенням вдихнула аромат свіжого напою, який розганяв холодний туман із її думок. Але її настрій залишався зіпсованим: горло все ще нило, а втома від поганого сну наганяла роздратування. Вона мовчки глянула у вікно: небо було вкрите дощовими хмарами, які ніби навмисно підкреслювали її самотність у величезному замку.

Випивши каву, Софія вирішила взятися за роботу. Її головна мета — реставрація цього занедбаного маєтку. Але навіть тут привид Оскар заважав їй. Вона сіла за стіл і почала записувати в блокнот свої ідеї щодо відновлення кімнат, однак думки вперто поверталися до того, як загадковим чином відчинилося вікно. 

— Ти спеціально це зробив, правда? — пробурмотіла дівчина, злегка усміхаючись і продовжуючи свою розмову з невидимим мешканцем. — Думаєш, якщо я захворію, то здамся? Хочеш мене позбутися? Не дочекаєшся!

У відповідь була тиша. Але Софія знала, що він тут. Раптом привид тихо з’явився поруч і простягнув руку до книги, яку дівчина залишила на столі напередодні. Його дотик викликав ледь помітний рух сторінок, наче вітер пробігся по них. Софія не відразу помітила це, занурена у свої думки. Але через мить вона почула ледве чутний шелест і, здригнувшись, глянула на книгу.

— Оскаре, — сказала вона, опустивши олівець, — ти справді хочеш мене звідси вигнати?

Привид залишався безмовним, але його напівпрозора рука ще раз торкнулася книги. Софія відчула холодний вітерець і, можливо, на мить — легкий дотик на своїй руці. Вона поглянула на місце, де стояв Оскар, і зітхнула.

— Ти можеш грати у свої ігри скільки хочеш, але я не піду. Я відреставрую цей замок, і нічого мене не зупинить. Навіть ти, привиде!

Оскар мовчки спостерігав за нею. Він вже не був певен, чи зможе відлякати цю дівчину до кінця місяця. Можливо, її присутність не була такою нестерпною, як йому здавалося. Тепер щось змінювалося — у ньому, у ній, і в самому замку. Але він боявся змін і за неї, що вона знайде те, що так ніхто не знайшов за тисячоліття і це неодмінно погубить її. Хоч корона надійно захована, але він почав сумніватися в тому, що Софія не зможе її знайти.

Після того, як дівчина закінчила з планом реставрації, вона трохи відпочила за чашкою гарячої кави, намагаючись зігрітися. В її думках ще крутилася злість на привида Оскара, але в кімнаті стало трохи затишніше.

Раптом, до кімнати долетів приємний аромат свіжої випічки. Дівчина здивовано поглянула на годинник: вже середина дня, а вона навіть не помітила, як пролетів час. 

Софія швидко збігла сходами вниз і відчинила двері на кухню, де вже куховарила місис Мері з усмішкою на обличчі. Побачивши дівчину, вона взяла до рук кошик, в якому щось ворушилося.

— Доброго ранку, моя люба, — сказала місис Мері з теплою усмішкою. — Я принесла вам сюрприз. 

Софія, трохи здивована, але все ще з відчуттям холоду і хвороби, мляво посміхнулась і запитала:

— Що це?

Місис Мері обережно відкрила кошик і звідти виглянув чорно-білий кіт. Його очі блищали від азарту, і він привітно промуркотів, коли побачив дівчину.

— Ось, це новий мешканець замку, якщо ви його приймете, — пояснила жінка. — Це кошеня, яке я знайшла в притулку. Думаю, він стане чудовим компаньйоном для вас.

Дівчина не змогла стримати радісну усмішку. Вона простягнула руки до кошеняти, і він миттєво заплигнув їй на коліна, ніжно муркочучи. Її серце наповнилося теплом від такого несподіваного і доброго подарунка. Кіт виглядав ідеально для компанії в самотні ранки й довгі вечори.

— О, це так мило! — сказала вона, ніжно погладжуючи кота. — Як я вам вдячна, місис Мері. 

Проте її радість була трохи притлумлена хворобливим самопочуттям. Вона відчула, як горло знову почало боліти від холодного повітря, яке проникло в кімнату.

— Сподіваюся, він допоможе вам швидше одужати.Дівчина кивнула. Тепер, коли у неї був новий маленький друг, життя в замку набуло нових фарб, і навіть привид Оскар здався менш загрозливим на фоні цього маленького дива.

— І як ви його назвали? — спитала вона у місис Мері.

— Це ще не вирішено, — відповіла кухарка з усмішкою. — Можливо, ви виберете ім’я для нього. Я впевнена, що це буде чудовий початок нового розділу у вашому житті.

Софія повернулась до кімнати й лягла на ліжко, м’яко притискаючи до себе пухнастого друга. Кіт, що вже відчув себе комфортно у новому домі, мирно мурчав, спокійно розташувавшись на її животі. Вона ласкаво погладжувала його, розмірковуючи над іменем, яке підійде для цього нового супутника.

— Ммм, імена... Подумаймо, яке б з них могло тобі личити, — промовила дівчина вголос, обертаючи кота навколо себе, щоб краще розглянути його чорне та біле хутро. — Може, Грім? Ні, це занадто суворо. Або Вусань? Чомусь це мені не зовсім до вподоби. Як щодо Леонардо? Звучить цікаво, але дуже довго — промовляла вона, підбираючи різні варіанти.