Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

Кіт поглянув на неї своїми великими жовтими очима, ніби чекаючи, поки вона вибере ім’я, яке найкраще йому пасуватиме, а потім кинув розумний погляд вбік, помітивши присутність, як і завжди невидимого, привида. Він спостерігав за Софією з ледь помітною посмішкою на своїх примарних устах. Йому подобалася її щирість, та й ці зворушливі моменти, коли дівчина була повністю занурена у свої думки, пробуджували в ньому забуті почуття.

— Що ж, а як щодо чогось символічного? Можливо, Фенікс? Це і справді звучить велично, і кіт, як Фенікс, може принести нові починання в моє життя. Але це звучить як ім’я для великої, величної істоти, а ти ж такий милий, — посміхнулася вона, уявляючи, як бавить маленького Фенікса.

— Оскар — це теж гарне ім’я, але якось дуже пов’язане з привидом. — Усміхнулася вона, згадуючи про привида, який так напружував її останнім часом.

В цю мить Оскар завмер. Його примарні очі розширилися від здивування. Хвиля емоцій накотила на нього: легке обурення і водночас приховане задоволення, що дівчина підсвідомо думала про нього. "Оскар?" — промайнуло в його свідомості. Спогади про минуле прокинулися разом з цим іменем — теплі миті, коли він сам ще був живим. Його тонкі губи трохи розтягнулися в ледь помітній посмішці. Він згадував себе — колись упевненого, гордого, і як він любив це ім’я.

— Двох Оскарів мої нерви не витерплять, — сміючись додала вона. 

Привид не знав, що більше вразило його — сам факт, що Софія майже назвала кота його ім’ям, чи полегшення від того, що вона передумала.

Тим часом дівчина поринула в спогади про старі анімаційні фільми й згадала про чорно-білого кота, який став популярним ще в епоху німого кіно. 

— А може, Фелікс? Чорно-білий, як той класичний персонаж, і він такий же веселий і грайливий, — сказала Софія, і ця думка здалася їй особливо вдалою.

Кіт, що сидів у неї на животі, виглядав задоволеним, ніби відчуваючи, що ім'я вже вибране. Софія підняла його до себе, притискаючи до обличчя, і сказала, посміхаючись:

— Вітаю, Феліксе! Тепер ти будеш моїм котом, як той чорно-білий герой з тих старих мультиків. Сподіваюся, ти принесеш у наш дім таку ж радість, як і той старий Фелікс на екрані.

Кіт, наче відчуваючи свою нову ідентичність, почав весело мурчати й гратися з її пальцями, що висувалися з-під ковдри. Софія, з посмішкою на обличчі, продовжувала гладити кота, відчуваючи, що, навіть попри всі негаразди, її життя в замку стало трішки яскравішим і теплішим завдяки новому другу.

— Ну, Феліксе, почнемо наші нові пригоди разом, — тихо промовила вона, закривши очі й насолоджуючись моментом затишку з котом.

Місис Мері несподівано постукала у двері й, не дочекавшись відповіді, ввійшла до кімнати.

— Вибачте, міс Софі, — сказала вона з розгубленим виразом, — але  незнайомець, який прибув до замку вимагає термінової зустрічі з вами.

Софія подивилася на жінку, відчуваючи як її серце прискорилося від тривоги. Вона не очікувала візитів, тим більше від незнайомців. Щось тут було нечисто.

— Хто це? — запитала вона, намагаючись приховати своє занепокоєння.

— Він називає себе лордом Джеральдом Веллінгтоном, — відповіла Мері, — і він здається дуже впливовою особою, та й виглядає досить грізно.

Софія кивнула і підійшла до дверей. Лорд Джеральд Веллінгтон, середнього віку з суворим виразом обличчя, стояв на порозі, його темно-сині очі з поглядом, що ніби проникав у саму душу, уважно вивчали дівчину. Він носив темно-сірий костюм, що здавався трохи занадто формальним для цього часу доби.

— Міс Софі, — промовив він сухо, — я Лорд Джеральд Веллінгтон. Дуже радий зустрітися з вами. Я прийшов з пропозицією, яка, я впевнений, вас зацікавить.

Софія зупинилася перед ним і приготувалася до зустрічі. Її ледь не знудило від його самовпевнених “я”. Вона спостерігала, як він заходить до кімнати, розглядаючи її новий дім. Лорд Веллінгтон пильно оглянув інтер'єр, його погляд ніби шукав недоліки.

— Я чув про ваші спроби реставрації цього замку, — сказав він, злегка вказуючи на становище будівлі, — і хотів би зробити вам пропозицію. Я готовий купити цей замок за шалену суму. Гроші не проблема. Мені потрібна лише ваша згода.

Софія відчула, як холодок пробігає по її спині. Здавалося, що з цього чоловіка виходить щось неприємне. Вона зрозуміла, що тут щось не так. 

— Я подякую вам за вашу пропозицію, лорде Веллінгтоне, — сказала вона, намагаючись бути ввічливою, — але я ще не готова приймати рішення. Я хочу мати можливість добре все обдумати.

Вона зробила коротку паузу і додала:

— Я запрошую вас повернутися завтра ввечері о 20:00. Я буду готова обговорити вашу пропозицію більш детально і, можливо, покажу вам замок.

Лорд Веллінгтон кивнув, здаючись задоволеним тим, що зможе продовжити розмову пізніше. 

— Добре, міс Софі. Завтра ввечері о 20:00 я знову завітаю. — Його голос звучав так, ніби він уже вирішив, що замок буде його.

Софія провела його до дверей, відчуваючи, як тягар навис над її плечима. Після того, як Лорд Веллінгтон покинув замок, вона знову сіла на ліжко з Феліксом на руках і почала обмірковувати план.