Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 73
Перейти на сторінку:
виділи й мали би знати ліпше, усьо йшло як по маслу.

По правді, здебільш, як Джо мене бив, то був тверезий як скло. Як уже він собі лиґав, то на мене зовсім уваги не звертав, ніякої. А далі, у шістдесятім чи шістдесят першім він якось то вечором прийшов із роботи у Чарлі Діспензієрі, був помагав тому човен на воду поставити, і як нахилився, шоби взяти собі колу з холодильника, я ввиділа, як у нього прямо на сраці бриджі тріснули. Я засміялася. Не могла стриматися. Він ніц не сказав, але як вернувся до печі, перевірити, як там капуста, — я того вечора варенину робила, як тепер пам’ятаю, — то дістав з ящика для дров кленове поліно і як влупив мене ним по крижах. Боліло, шо страшне. Знаєте, як то, коли хтось по нирках зарядить. Вони стають такими дрібними, такими гарячими й такими тяжкими, шо ніби от-от відірвуться від того, на чім там висять, і просто втонуть, як свинцева дробина у відрі.

Я ледве дошкандибала до столу та й сіла на крісло. Просто звалилася би на підлогу, якби крісло було троха дальше. Так і сиділа там, чекала, доки перестане боліти. Я не то шоби плакала, не хтіла дітей страшити, але сльози по лиці всьо одно текли. Не могла їх стримати. То були сльози від болю, такі, шо не втримаєш.

— Ти, сука, навіть не думай собі колись із мене сміятися, — каже мені Джо. Шпурнув дровиняку, якою вдарив мене, назад у ящик, а далі сів читати «Американ». — Уже би мала бути мудріша, ніж десять літ тому.

Хвилин, певно, зо двадцять минуло, доки я змогла встати з того крісла. Мусіла покликати, шоби Селена збавила вогонь під овочами з м’ясом, хоч до печі мені було чотири кроки.

— Мамо, а ти чого то не зробиш? — спитала вона мене. — Ми з Джої мультики дивилися.

— Я віддихаю, — сказала я їй.

— Та’, — каже Джо із-за газети, — мама так багато язиком таляпала, аж зморилася.

І засміявся. Отого мені було доста. Того його сміху. Тогди я й рішила, шо він мене більше ніколи й пальцем не зачепить, бо інакше заробить добрячу віддяку.

Ми повечеряли, як усе, і потому телевізор подивилися, як усе, я зі старшими дітьми на дивані, а малий Піт у тата на колінах у великім кріслі. Піт там і засопів, майже все там засинав, десь коло пів восьмої, і Джо відніс його в ліжко. За годину я відправила спати Джо-молодшого, а Селена пішла в дев’ятій. Зазвичай я лягала десь коло десятої, а Джо ше сидів, певно, до півночі, то дрімав, то вставав, троха дивився телевізор, троха читав у газеті, шо не вспів із першого разу, і в носі колупався. Того, Френку, видиш, з тобою ше не найгірше, дехто так і не відучується від тої звички, навіть у дорослім віці.

Але того вечора я не пішла спати так, як усе. Замість того я далі собі сиділа коло Джо. Спина вже не так боліла. Боліла, але терпимо для того, шо я намірилася зробити. Може, я через то нервувалася, але якшо так, то не пам’ятаю. Я лиш чекала, доки він закемарить, і нарешті він заклював носом.

Я встала, пішла на кухню і взяла зі столу маленький дзбанок для вершків. Я не йшла на кухню спеціально за тим. Дзбанок там стояв просто того, шо була черга Джо-молодшого прибирати стіл, і він забув покласти його в холодильник. Джо-молодший все шось забував — сховати дзбанок із вершками в холодильник, накрити кришкою масляничку, підгорнути кульок із хлібом, шоби перший кусок за ніч не зачерствів, — і тепер я, як виджу його по телевізії, шо він якісь промови виголошує чи інтерв’ю дає, я про то згадую найбільше… і гадаю собі, шо би подумали демократи, якби знали, шо керівник групи більшості в сенаті Мейну, як йому було одинадцять років, не міг ні разу нормально стіл прибрати. Але я ним горджуся, і навіть не здумайте ніколи мені перечити. Я ним горджуся, навіть попри то, шо він демократ сраний.

Одним словом, він, звісно, примудрився того вечора забути якраз то, шо треба. Дзбанок був маленький, але тяжкий, і в руці лежав якраз так, як треба було. Я підійшла до ящика з дровами й узяла коротку сокирку, шо ми на полиці над ним тримали. Як я вернулась у вітальню, Джо там придрімував. Той дзбанок я стиснула в правій руці, замахнулася і як вмастила ним йому збоку по мордяці. Дзбанок аж на тисячу скалок розлетівся.

А як прудко він усівся, Енді, ти би видів. І ше чули би ви його. Голосно? Господи Боже та Йсусе солодкий! Та так заревів, ніби віл, шо межи штахет пуцаком застряг. Очі вивалив, а рукою притиснув вухо, з якого вже кров текла. На щоці в нього були дрібні краплини звурджених вершків, і в тих хащах збоку на лиці в нього виглядало так, ніби бакенбард.

— Вгадай шо, Джо? — кажу я. — Я вже віддихнула.

Я вчула, як Селена вискакує з ліжка, але не сміла обернутися. Якби обернулася, була би в гімні по вуха — він, як хтів, був спритний, як блискавиця. У лівій руці я тримала сокирку, збоку, де її майже прикривав фартух. І як Джо зачав вставати з крісла, я висунула її та показала йому.

— Джо, якшо не хочеш, шоби оце-во в тебе в голові впинилося, ліпше всядься, — сказала я.

Якусь секунду я думала, шо він усьо одно встане. Якби встав, був би йому каюк, прямо там, бо я не шуткувала. Він також то видів і вріс сракою десь за п’ять дюймів від сидіння.

— Мамо? — покликала Селена з дверей своєї кімнати.

— Лягай спати, рибочко, — кажу я, а очі від Джо ні на мент не відриваю. — У нас із твоїм татом тут троха дебати.

— Всьо добре?

— Аякже, — кажу я. — Шо, нє, Джо?

— Угу, — каже він. — Усьо як має бути.

Я чула, як вона робить пару кроків назад, але не зразу вчула, шоби її двері закрилися, — секунд десять, може, п’ятнадцять, — і того знала, шо вона там стоїть і на нас дивиться. Джо був у тій самій позі, рука на побічниці, а зад­ниця задерта над кріслом. Тогди ми вчули, як двері закрилися, і від того Джо ніби втямив, як по-дурному, певно, виглядає, наполовину сидить, наполовину стоїть, другу руку притиснув до вуха, а по лиці йому вершки течуть.

Він повністю всівся і забрав руку. І рука, і вухо були всі в крові, але рука не розпухала, а вухо ше й як.

— Ну, суко, ти за то ше в мене заробиш, — каже він мені.

— Та ну? — відказала я йому. — Якшо так, то от шо я тобі скажу, Джо Сент-Джордж: всьо, шо ти мені зробиш, то від мене два рази дістанеш.

Він мені либився, ніби не вірив у то, шо чув.

— Ну тогди, певно, прийдеться мені замочити тебе, так?

Майже він встиг то доказати, як я подала йому сокирку. Я була не в собі, як то зробила, але як лиш-но ввиділа, як він тримає її в руці, то

1 ... 16 17 18 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"