Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

втримати чашку, яку їй дали.

— Втримаєте? — наполягав приємний голос.

Боббі не відповіла нічого. Вона просто піднесла горнятко до

рота і двома ковтками випила воду.

— Ще, — цього разу голос Боббі більше нагадував її звичний.

Вона почула, як хтось поспіхом відсунув стілець, а потім кроки, які кахельною підлогою віддалялися від неї. Швидко оглянувши

кімнату, зрозуміла, що перебуває у шпиталі. Чула електричне

гудіння медтехніки неподалік, а в повітрі змагалися за перевагу

запахи антисептика й сечі. Із розчаруванням усвідомила, що

була джерелом запаху сечі. З крана полилася вода, а потім до

Боббі наблизилися кроки. В її руку знову помістили чашку.

Цього разу Боббі сьорбнула з неї, затримуючи воду в роті, перш

ніж проковтнути. Вода була прохолодною і чудовою.

Коли вона допила, голос запитав:

— Ще?

Боббі похитала головою.

— Може, потім.

А тоді за мить:

— Я осліпла?

— Ні, вам ввели стимулятори й сильні амфетаміни. У вас дуже

розширені зіниці. Вибачте, я не подумав приглушити світло

перед тим, як ви прокинетеся.

Голос і досі сповнений доброти й тепла. Боббі хотіла побачити

людину, що так говорила — тому ризикнула примружити одне

око. Світло пекло не так, як раніше, але все одно неприємно.

Власником м’якого голосу виявився дуже високий, стрункий

чоловік в однострої військово-морської розвідки. Шкіра на

вузькому обличчі натяглася так, наче кістки черепа рвалися на

волю. Чоловік подарував їй моторошну усмішку: кутики рота

зсунулися вгору лише на йоту.

— Гарматова сержантка Роберта В. Дрейпер із другого

експедиційного корпусу піхоти, — його голос так контрастував

з обличчям, що Боббі здалося, ніби вона дивиться фільм, дубльований з іноземної мови.

Він на кілька секунд замовк, і Боббі відповіла:

— Я, пане, — а тоді глянула на його нашивки й додала: —

...капітане.

Тепер вона могла безболісно розплющити обидва ока, але

дивне поколювання поширювалося її кінцівками: вони німіли

і тремтіли водночас. Вона придушила імпульс змінити позу.

— Сержантко Дрейпер, мене звати капітан Торссон, я тут, щоб

отри мати ваш звіт. Ми втратили усю вашу чоту. Протягом двох

днів на Ганімеді точився запеклий бій між силами Об’єднаних

Націй і Марсі янської республіки конґресу. За останнім

підрахунком, він завдав інфраструктурі збитків понад п’ять

мільярдів доларів МРК і забрав життя майже трьох тисяч

військового й цивільного персоналу.

Він знову замовк, витріщаючись на неї примруженими

очима — блискучими, наче у змії. Гадки не маючи, якої відповіді

він очікує, Боббі просто сказала:

— Так, пане капітане.

— Сержантко Дрейпер, чому ваша чота відкрила вогонь

і знищила заставу військ ООН біля купола чотирнадцять?

Це запитання звучало так безглуздо, що мозок Боббі кілька

секунд буксував, перш ніж зрозуміти, що у неї насправді

запитували.

— Хто наказав вам відкрити вогонь і навіщо?

Звісно ж, він не міг питати, чому вони розпочали бій. Він що, не знав про чудовисько?

— Ви що, не знаєте про чудовисько?

Капітан Торссон стояв нерухомо, але опустив кутики губ

і насупив лоб.

— Чудовисько, — сказав таким самим м’яким голосом.

— Пане капітане, якесь чудовисько... мутант... щось напало на

заставу ООН! Їхні війська побігли до нас, щоб утекти від нього.

Ми не стріляли по них. Воно... що б воно не було, воно їх убило, а потім убило нас, — Боббі відчула нудоту й зупинилася, щоби

стримати кислуватий присмак у роті. — Тобто всіх, окрім мене.

Торссон секунду похмурився, відтак засунув руку в кишеню

і дістав невеликий диктофон. Він його вимкнув і поклав на

столик біля ліжка Боббі.

— Сержантко, я дам вам другий шанс. Досі ви зразково

виконували свої обов’язки. Ви — чудова солдатка. Одна з наших

найкращих. Не хочете почати ще раз?

Він узяв диктофон і приклав палець до кнопки видалення, кинувши на неї значущий погляд.

— Гадаєте, я брешу?

Свербіння у кінцівках переросло в дуже реальне бажання

потягну тися до самовпевненого виродка й відірвати йому руку

нижче ліктя.

— Ми всі стріляли