Читати книгу - "Малиновий пелікан"

Ось кажуть, що асоціативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повірив, міг би померти від комплексу неповноцінності. Бо завжди мислю асоціативно. Зінуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився і розвинув цю думку далі:

– У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорські вибори, бутафорська невідкладна медична допомога.

– Як ви мислите оригінально, – оцінила Зінуля. – Ви також письменник.

– Що значить також? – не зрозумів я.

– Ну, я маю на увазі Семигуділов письменник і ви також.

– Це я також? – обурився я до глибини душі. – Це він також. Якщо він взагалі письменник.

– Петро Ілліч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже відомий письменник. Набагато відоміший за вашого Семигуділова.

– Ну, як це? – не повірила Зінуля. – Семигуділова знають всі, навіть ті, котрі книжок не читають.

– Саме ті, хто не читає, а дивляться безглузді ток-шоу по зомбоящику. А читачі книжок знають Петра Ілліча.

– А-а, – ставлення до сказаного Зінуля виявила незрозумілою, шанобливою, очевидно, емоцією. – А над чим ви зараз працюєте?

– Смішне запитання, – сказав я.

– Чому смішне?

– Тому, що цікавитися, над чим письменник працює зараз, є смисл тільки в тому випадку, коли знаєш, над чим він працював раніше.

– А над чим ви працювали раніше?

– Петро Ілліч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романів. Але раз ви книжок не читаєте…

– До восьмого класу читала. А потім перша любов, перша вагітність, перший аборт, а далі було уже не до книжок.

– Але, може, ви до вагітності бодай роман «Зимове літо» прочитали? – зробила припущення Варвара.

– «Зимове літо»? – повторила Зінуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинстві. І серіал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разів два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тільки в академічну, в кремлівську лікарню влаштувала б.

– Та мені хоч у яку, аби швидше.

– А навіщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблідли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залізку!

Кліщі з супутників

Паша натис на залізку і далі ми хвацько поїхали: з мигалкою, крякавкою і сиреною. Посеред ночі пробок не було, але машин зоставалось іще чимало, і раз по раз вони накопичувались перед червоним світлом, але тоді ми їх обминали по зустрічній і летіли на червоне світло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловіком, для якого немає ні черг, ні правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, які зобов’язані дотримуватись швидкісного режиму, не перетинати суцільні лінії і рахуватися з кольором світлофора. І мені так сподобалось дивитися на цих, які не мають права витикатись з ряду, перетинати якісь лінії, мусять стовбичити перед червоним світлом, що я бодай на короткий час відчув себе одним із тих, котрі так їздять завжди. І Паша летів по зустрічній і на червоне світло, а іноді пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академік! Втім, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидів у мені. А він же, падлюка, вже зовсім не академік. Він не академік, а я, виходить, без нього і зовсім ніхто, а з ним – його оболонка. Уявляєте собі, я, людина, інтелектуал, письменник, автор книжок, носій багатьох звань і лауреат різних премій, шанований сотнями тисяч чи навіть мільйонами читачів, з точки зору кліща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Біомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвідомленні цього факту гордовите усвідомлення, що я якийсь не такий, як всі, майже негайно пригасло.

– А ви взагалі-то… – Зінуля постійно в свою мову вставляє «взагалі-то», – взагалі-то, коли пишете, з голови видумуєте чи з життя берете?

– І так, і так, – відповідаю. – І з голови беру, і з життя придумую.

– А навіщо придумувати? Вам фактів мало? Та коли я розкажу, що у нас відбувається, вам на сто книг вистачить.

І стала розповідати. Але розпочала знову з кліщів. Що взагалі-то ми ставимося до них безпечно, а вони дуже небезпечні. У неї сусід, вкушений кліщем, за медичною допомогою не звернувся і тепер ходить з бореліозом. Голова хитається, руки тремтять, що буде далі, неясно. І тираду свою закінчила словами:

– А ви кажете: американці.

Я спросоння не зрозумів.

– Хто каже: американці?

– Ну, вам же подобаються американці?

– Я цього не казав. Але при чому тут американці? Цей ваш сусід американець?

– Хто? Ванька-то? Та наша російська людина, алкоголік, бореліозник.

– А при чому тут американці?

– Як при чому? А хто ж його бореліозом-то заразив?

– Я думав, кліщі.

– Ну, кліщі, ясна річ, кліщі. А кліщі-то звідкіля?

– Із лісу, ясна річ.

– А в ліс-то як вони потрапили?

– Ну, як потрапили? Із вологості завелись.

– Деякі, так, завелись. І раніше заводились. Але не в таких же кількостях. А з того часу, як ми подружились з американцями…

– Вони завезли нам кліщів?

– А хто ж іще? Ой, Петро Ілліч, дивлюся я на вас, ви така вчена людина і солідних років, але який же наївний. Що ви про американців знаєте?

– А ви що знаєте?

– А все знаю. У мене свекор, він такий, знаєте, шалапутний дідусь, мимо не пройде, щоб за задницю не ущипнути, так він в Америці двадцять років шпіоном працював і каже, там у них у кожному занюханому містечку є свій університет. А в університетах лабораторії, а в лабораторіях учені працюють за великі зарплати і Нобелівські премії. І що ж ви думаєте, за такі ось бабки їх задарма, чи що, держать? От вони і стараються. То колорадського жука нам підсиплять, то СПІДом заразять. А погода! Ну, ви ж самі бачите, що вони з погодою витворяють. І літо не літо, і зима не зима. Я пам’ятаю, бувало, сніг як на Покрову випаде, так іншим разом до кінця квітня тримається. А в нас торішня зима взагалі була без снігу. Всі озимі повимерзали, це ж що таке? Диверсія.

– Думаєте, все це роблять американці? – втрутилася Варвара, відзначаючись тим, що готова оспорювати будь-яку дурницю. Я штовхнув її ногою, тому що нісенітниці, які плела Зінуля, мені були цікаві, як симптом масового психічного захворювання більшої частини наших людей, що з’їхали з глузду на уявленні про нашу особливу винятковість, незвичайну духовність, неймовірну душевність, повну відкритість,