Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

- Так, якщо хтось із мешканців провів. Чи ти маєш на увазі зовсім сторонній?

- Навіть не знаю, - Влад потер підборіддя. - Мені все цікаво. Чи приходили до когось того дня? І чи міг хтось потрапити в гуртожиток непоміченим?

- На друге запитання ти навряд чи знайдеш відповідь, а на перше можемо дізнатися, - вона вимкнула чайник. - Можна на вахті запитати, вони все записують.

Вони швидко спустилися на перший поверх, де на посту сиділа Лариса Тимофіївна - фарбована блондинка в товстих окулярах, які робили її старшою за свої п'ятдесят років. Крім основних обов'язків, вона могла в'язати, розмальовувати та вишивати, а коли зовсім настрою не було, вмикала YouTube на весь гуртожиток, чим викликала глузування у студентів. При цьому вона встигала просканувати кожного, хто проходив повз, запам'ятати всіх і за запахом визначити чужинця. Якщо пускала когось у гості, то про всяк випадок записувала, за що студенти зараз їй були дуже вдячні.

- Ось знайшла, - Лариса Тимофіївна простягнула їм маленький аркуш. - Того дня приходило двоє людей. Там записано, хто і до кого.

Влад швидко прочитав прізвища.

"Кіра Бережна

Руслан Маковей".

Перша гостя приходила до якихось дівчат, котрі, якщо вірити пам'яті Влада, жили на восьмому поверсі. А другий - не написано. Як пояснила Лариса Тимофіївна, просто не встигла і взагалі мають бути вдячні за те, що вона єдина, хто хоч якось це контролює.

Провести людину до гуртожитку дозволялося, зазвичай не більше ніж на пару годин. Студенту достатньо залишити свою перепустку, а гостю - паспорт, який при виході забирали. Все ретельно контролювалося і вираховувалося, але за хабар бували винятки. Напряму про це не говорили - всі й так знали. Чесних людей майже не залишилося, що тільки ускладнювало пошуки.

- Не думаю, що це допоможе, - Влад покрутив аркуш у руці та зайшов у ліфт. - По суті, в нас немає жодної зачіпки. Поліція одразу забрала тіло, а бабця - речі.

- Після нього навіть не залишилося жодної записки? - запитала Мирослава, заходячи слідом.

- А повинна?

- Ну, напевно. Якщо хтось хотів виставити це як самогубство, то має бути якийсь доказ. Інакше, чому поліція не стала розбиратися?

- Ні. Нічого не було, або ми її не знайшли. Кажу ж, усе так швидко зникло.

- Може його бабусі зателефонувати?

Влад оглянув її таким поглядом, немов вона сказала неймовірну дурість. Але хамити не став.

- Ні в кого немає її номера.

- В мене є! - вигукнула Мирослава. - Філіп нещодавно дзвонив їй з мого телефона. Можу пошукати.

- Шукай!

Вони вийшли з ліфта і знову вирушили на кухню. Для багатьох це слугувало місцем переговорів, до того ж покурити можна. Головне, щоб комендант не побачила.

Мирослава полізла за телефоном, а Влад дістав цигарки. Пройшовся туди-сюди, згадав навичку пускання кілець із диму і знову пройшовся. В момент очікувань час завмирав, він уже почав нервувати.

- Знайшла! - почувся довгоочікуваний вигук Мирослави. - Наприкінці серпня він дзвонив на пару номерів, один із них точно його бабусі, - вона простягнула йому телефон. - Який саме, не знаю, там уже самі розберетеся.

Влад швидко переписав обидва номери в нотатки, подякував старості й зник у коридорі. Насамперед вирішив з'ясувати, який із номерів належить бабусі Філіпа, щоправда, він і сам не розумів, що збирається сказати й чого хоче цим домогтися.