Читати книгу - "Приховані гріхи, Світлана Литвиненко"

  Понад п’ятдесяти кубічних метрів деревини планувалося експортуватися за кордон. Покупцями сировини була німецька меблева фабрика з якою Ігор вигідно уклав угоду. Один із пунктів угоди вимагав вчасне доставлення товару, бо в іншому випадку угоду буде розірвано. Саме тому Ігор дуже переймався тим, щоб лісовози із деревиною виїхали вчасно і без проблем. А головне, у призначений час доїхали до місця призначення. І навіть зовсім маленька затримка мала коштувати розірвання домовленості.   

-Ви нічого не пропустили? Всі поля заповнили?- перепитав вкотре Ігор Емілію, яка сиділа у його кабінеті за робочим столом.

-Так, все як ви наказали. Можете перевірити та підписати,- Емілія простягнула папери Ігорю.

  Ігор швидко пробігся очима по бланках докладної, а потім поставив свій підпис злегка посміхнувся давши Емі цим  зрозуміти, що він усім задоволений. А вона подумала, що його усмішка зводить її з розуму. Але геть ці думки. Добре, що все так швидко закінчилося. Зараз Ігор має намір віддати документи водіям лісовозів і ті вирушать в дорогу. Ну, а вони повернуться до будинку і вона ще встигне позайматися з Софійкою. А Ігор цей вечір проведе в обіймах своєї коханої дружини. І раптом упіймала себе на думці, що їй би теж хотілося, щоб Олег  її чоловік  опинився вдома і вона б, Ема залюбки теж поїхала додому,  щоб провести цю ніч з ним і позбутися нарешті того потягу до чужого чоловіка. Але натомість вона сама ляже у ліжко…

  Ема сіла на диван, що стояв у кабінеті під вікном. Ігор сказав, щоб вона зачекала на нього. І Емілія заплющила очі відхиляючись на спинку м’якого дивану уявляючи як Ігор кохається не зі своєю дружиною, а з нею. Як ніжно торкається саме її шкіри, а не Каміли. Як цілує її, пестить, говорить приємні слова. Уявила, як це збудливо, чутливо… Закусила губу, щоб випадково стогін задоволення який вона зараз відчувала не зірвався з її губ.

  Ема почула як від’їжджають лісовози та зрозуміла, що Ігор зараз повернеться до кабінету, щоб покликати її. Тому вона швидко підвелася знову і знову дорікаючи собі, що піддалася цим думкам, що дозволила собі знову уявити що вона в обіймах Ігоря, а не в обіймах Олега, свого коханого.

-Впевнений товар доїде цілим та неушкодженим до місця призначення,- сказав задоволено Ігор зайшовши до кабінету,- Емілія… Михайлівна. Я вам безмежно вдячний за вашу допомогу. І до речі, за це ви отримаєте надбавку до своєї зарплатні.

-Ігорю Олександровичу не треба,- відразу почала відмовлятися Емілія,-я була рада вам допомогти.

-Не варто відмовлятися. Кожна робота повинна бути оплачуваною. Я завжди дотримуюся цього принципу,- Ігор підійшов до свого столу та взяв до рук папери які там лежали,- ви присядьте, бо я ще маю намір зібрати документи, а потім ми вже поїдемо.

-Гаразд, я зачекаю,-  Емі кортіло ще з ним поговорити й тому вона наважилася запитати.- Як часто ви відправляєте лісовози із деревиною до споживача?

-Кожні два місяці,- коротко відповів Ігор.

-Ясно,- Ема зрозуміла, що на відміну від неї він не прагне завзятого спілкування з нею і тому вона не стала більше нічого запитувати всупереч своєму бажанню.

  Дівчина знову сіла на диван спостерігаючи за ним. Гарний все-таки…

-Пожежа, пожежа,- почули вигуки назовні.

  І вже за секунду до кабінету увірвався робочий, чоловік середніх років:

-Ігорю Олександровичу міст палає.

-А лісовози? Відповідай,- Ігор кинув на стіл папери і підбіг до робітника.

-Вони тільки-но доїхали до нього. Лісовози цілі, але через міст їм не переїхати. Пожежників вже викликали,- почав докладати чоловік.

-До біса все. Чому він загорівся?

-Я не знаю Ігорю Олександровичу…

  Ігор вибіг із кабінету. Ема теж вибігла вслід за ним. Вона то розуміла, що це означає. А це означає, що угоду було розірвано й Ігор зазнає великих збитків замість прибутків. Ема бачила, як заметушився Ігор, як занервував. І їй стало шкода його, захотілося втішити хоч чимось допомогти. Але, що вона може тут вдіяти, єдине чим вона може допомогти так це не плутатися під ногами і не заважати. Тому Ема відійшла у бік продовжуючи спостерігати за тим що відбувалося навкруги.

  Чорний дим доносився і до них. Всі панікували, переживали, щоб вогонь не перекинувся на ліс. Лісовози з деревиною вже встигли повернутися на пилораму, а всі водії зібратися разом чекаючи на наказ як діяти далі.

-Не можна допускати розповсюдження вогню,- вигукнув бригадир пилорами Василь Петрович.- Пожежники вже їдуть?

-Так,- підтвердив один із водіїв.

- Вогонь на ліс не перекинеться я в цьому впевнений,- вигукнув старший із робітників,- наші хлопці вже тягають воду з річки вони і самі встигнуть погасити вогонь не дочекавшись і пожежників…

-Ти хоч думаєш, що говориш,- заперечив інший.

-Ігорю Олександровичу що робити?

-Пожежу погасять, тут без сумніву погасять, та й міст далеко від лісу знаходиться. Тому впевнений вогонь не перекинеться на ліс, вітру немає,- почав розмірковувати у голос Ігор,- але незважаючи нінащо лісовози повинні виїхати звідси за будь-яку ціну. За декілька кілометрів звідси є інший міст…

-Але Ігорю Олександровичу туди від пилорами дороги можна сказати немає,- почав пригадувати бригадир,- ні, вона то є, але по неї ніхто вже давно не їздив, тому вона заросла чагарниками, і зламаним гіллям закидана. А місцями наскільки вузька, що машини навряд чи проїдуть. Одним словам лісовозам на той міст не доїхати…

-Якщо дорога заблокована, то ми її звільнимо,- Ігор міркував швидко,-  де треба спиляти сосни то ми це зробимо й цим самим розширимо шлях. Лісовози проїдуть, і міст їх витримає, бо він міцний. Василь Петрович неси мапу і накажи робітникам приготуватися до роботи. Ми повинні швидко діяти.

-Ігорю Олександровичу, але це невдалий намір…,- почав було заперечити один із водіїв.

-Ти, Тарасе, не сперечайся з керівництвом,- суворо відповів йому бригадир,- сказали пиляти сосни то будемо пиляти. Наказали очищати дорогу, то ми це будемо робити. Думає керівництво, а наша справа робити, що накажуть.