Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Якщо вчора пані Мазур продемонструвала мені, що вона гостинна господиня, то сьогодні жінка без перебільшення перевершила саму себе. Такого щедрого застілля від неї я, відверто кажучи не сподівався. Частування до якого нас припрошувала мірошниця було достойне ясновельможних князів і високоповажних герцогів, а не таких простих подорожніх якими були ми. Від побачених смачних наїдків у мене ледь слинка не потекла, хоча до цієї миті я не мав і найменшого бажання заморити черв’ячка. Здавалося, що після ситного сніданку та відвідин корчми думати можна було про все на світі окрім їжі. Однак апетитні аромати що линули від столу швидко переконали мене в протилежному.

Коли Мареля принесла місткий глек з морсом та трішки меншу за розміром пляшку наповнену сливовицею мій друг Анрі вдоволено потер руки і радісним тоном промовив:

– Ну, шляхетна пані Мазур, наповнюйте порожні келихи ось цим божественним нектаром і дозвольте мені, на правах старшого гостя, проголосити здравицю на вашу честь.

– Так, гості дорогі, – защебетала блакитноока русявка наливши по вінця у наші чарки густого напитку темно-помаранчевого кольору. – Зробіть мені таку ласку та побажайте одинокій, бідній жінці щось приємне та щире.

Мсьє Тетрафесес прибравши статечного вигляду, з піднятим келихом в правиці, взявся виголошувати свій красномовний тост. Зізнаюся, я мало що запам’ятав з цієї багатослівної здравиці друга, бо всівшись за стіл відразу почав відчувати дивний голод, який з кожним ударом мого серця ставав все сильнішим і нестерпнішим. Коли ж Анрі нарешті закінчив говорити, я вже ледь стримувався щоб не накинутися на їжу, яка знаходилася перед мною.

– Будьмо! – бадьорим голосом вигукнув мандрівний натураліст і ми дружно спорожнили свої келихи.

Не буду хизуватися, що маю міцну голову до алкоголю, бо в армії його святості кардинала Фелліні знайдеться багацько капітанів, які завиграшки покладуть мене на обидві лопатки в цій справі, однак і не жовторотий жевжик же, котрий втрачає тяму від однієї-другої чарчини оковитої. В хатині пані Мазур несподівано трапилося якраз те, що я доволі швидко захмелів. Здавалося б і хильнув небагато і закусити було що, та незабаром язик у мене почав заплітатися, перед очима все поплило, а свідомість заполонили туманні памороки. І вже наче крізь сон долетіло глузливе припрошення Ядвіги: «Ну чого ж ви гості дорогенькі так мало з’їли та впили? Не ображайте гостинну хазяйку цього дому, скуштуйте ще чогось з її столу. Може вам налити ще сливовиці, чи бажаєте промочити горло морсом?»

Коли моя свідомість трішки прояснилася, то виявилося що я лежу на долівці хатинки мірошниці, а наді мною схилилася з хижим вишкіром на озлобленому обличчі пані Мазур. Боляче копнувши мене в праву литку підступна жінка роздратовано просичала:

– Ну нарешті отямився, а то я вже грішним ділом подумала що переборщила з пропорціями зілля.

– Що тут діється? – ледь зумів пролепетати я відчуваючи незрозумілу слабкість у всіх м’язах. Складалося таке враження що вони категорично відмовляються підкорятися моїм наказам. А ще важке гупання в голові, яке власне і дуже заважало чітко сформулювати ці накази. Після кількох безуспішних спроб я був змушений визнати, що моє тіло повністю перестало слухатися мене.

– Нічого надзвичайного, – іронічно хмикнула у відповідь пані Ядвіга. – Просто тепер ви сеньйоре Вібурно мій бранець.

– Навіщо? Чого вам від мене потрібно?

– Душевно поговорити. А конкретно кажучи хочу почути від вас правду.

– Яку правду? Про що мова?

– Бесіда у нас може вийти тривалою, тож спершу зробимо дві речі.

Після цих слів мірошниця без видимих зусиль відтягнула мене в куток кімнати й посадила сперши спиною до стіни. І звідки у цієї тендітної жіночки взялося скільки енергії щоб зробити таке та навіть не захекатися? Переконавшись що від загрози беркицнутися на підлогу я убезпечений пані Мазур повернулася до столу однак вже наступної миті знову опинилася біля мене з великим кухолем в руці. Піднісши його до моїх губ вона коротко наказала: «Пий!»

Приймати ще щось з рук цієї підлої жінки було б повним безумством, та у мене насправді горло буквально палало від спраги, і врешті-решт я й так був повністю в її владі. Гірше мабуть вже не буде, подумалося мені коли робив кілька жадібних ковтків. В запропонованому кухлеві виявився звичайний морс. Його прохолода приємними хвилями розтіклася по всьому тілу, а яблучний аромат дозволив майже позбутися огидного присмаку в роті.

– То що, ти готовий до відвертої розмови? – запитала Ядвіга коли кухоль спорожнів.

– Ніяк не можу втямити що ви хочете від мене почути?

– Правду. Хто ти такий і якого біса тут робиш?

– Я П’єтро Вібурно, колишній капітан армії його святості кардинала Фелліні, – хотів було промовити традиційну фразу я, натомість з моїх вуст зірвалося зовсім інше. – Я Петро Калинець, повертаюся з тривалих мандрів додому, на Батьківщину.

– Так, так, це вже стає дуже цікавим, – вихопилося у жінки і очі у неї буквально запалали від непідробного інтересу. Пані Мазур всілася на ослона напроти мене і збуджено вигукнула, – продовжуй. Уважно слухаю.