Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

спільну молитву її членів. Тоді водяний годинник у храмі Дрібних божеств активував великий бронзовий ґонґ. Чорний дзвін у храмі Долі звучав лише один раз і то несподівано, але до того часу у Гільдії блазнів уже щодуху дзижчав сріблястий карильйон, і до нього приєднувалися усі дзвони та куранти всіх гільдій та храмів, їх неможливо було розрізнити, за винятком безмовного магічного октаринового дзвона Старого Тома у годинниковій вежі Невидної академії, чиї дванадцять виважених мовчань тимчасово заглушали все навколо.

І нарешті, відстаючи від усіх інших, дзвонив дзвін Гільдії найманців, який завжди був останнім.

Сонячний годинник поряд із Патрицієм продзвонив двічі і перекинувся.

— Тож ви казали… — м’яко нагадав Патрицій.

— Капітан Ваймз, — сказав доктор Ребус. — Він виявляє інтерес.

— Та невже? Але це його робота.

— Дійсно? Я мушу вимагати його відкликання!

Слова пролунали садом. Навіть голуби розлетілися.

— Вимагати? — солодко сказав Патрицій.

Доктор Ребус подався назад і відчайдушно продовжив:

— Зрештою, він лише слуга, — сказав він. — Не бачу причин, чому йому варто дозволяти пхати свій ніс у справи, які його не стосуються.

— Я б сказав, що він вважає себе слугою закону, — сказав Патрицій.

— Він зверхній чинуша і самозакоханий грубіян!

— Отакої! Я не поділяю вашої емоційності. Але, оскільки ви цього вимагаєте, я без зволікань нагадаю йому, хто тут головний.

— Дякую.

— Не дякуйте. Ви вільні.

Доктор Ребус побрів у напрямку, вказаному лінивим жестом Патриція.

Лорд Ветінарі знову нахилився над своїми паперами і навіть не підвів очей, коли почувся далекий, приглушений крик. Натомість він нахилився і підняв маленький срібний дзвіночок.

Одразу ж перед ним з’явився один із канцеляристів.

— Принеси драбину, — звелів Патрицій. — Здається, доктор Ребус упав у хохо.

Скреготнувши, засувка на дверях чорного ходу в майстерню ґнома Родита Клевця піднялася. Він зайшов подивитися, чи є хто всередині, і здригнувся.

Він зачинив двері.

— Вітер невимовно холодний, — сказав він комусь у кімнаті. — Але це не проблема.

Стеля майстерні була не вище п’яти футів. Для ґнома вона була більш ніж високою.

— ОЙ, — сказав голос, якого ніхто не чув.

Клевець подивився на річ, затиснуту в лещатах, і взяв викрутку.

— ОЙ.

— Дивовижно, — сказав він. — Гадаю, коли ця трубка переміщується вниз по каналу, гм, шість камер ковзають по ній, підставляючи новий отвір для, гм, випалу. Тут, здається, все зрозуміло. Робочий механізм насправді є лише пристроєм на зразок огнива. Пружина… ось тут… вся в іржі. Але її легко замінити. Знаєш, — сказав він, піднімаючи очі, — це дуже цікавий пристрій. З хімікатами в пробірках і все таке. Така проста ідея. Це щось для клоунів? Якась весела пастка?

Він попорпався у склянці зі шматками металу. Знайшовши шматок сталі, він узяв напилок.

— Коли закінчимо, я б хотів зробити кілька креслень, — сказав він.

Десь через тридцять секунд пролунав бабах і з’явилася хмара диму.

Родит Клевець підхопився і захитав головою.

— Пощастило! — сказав він. — А міг і покалічитися.

Він спробував розвіяти дим, а потім знов взявся за напилок.

Але рука пройшла крізь нього.

— ТПРУ.

Родит спробував ще раз.

Напилок був таким же неістотним, як і дим.

— Що?

— ТПРУ.

Власник дивного пристрою з жахом дивився на щось на підлозі Родит простежив за його поглядом.

— О, — тільки й сказав він.

Нарешті прийшло розуміння того, що маячило десь на межі свідомості Родита. Це все через смерть. Коли приходить смерть, ви дізнаєтеся про це одним із перших.

Його гість схопив з лавки пристрій і швидко засунув його в мішок із тканини. Потім ошаліло озирнувся, схопив труп пана Клевця і потягнув його через двері до річки.

Десь далеко почувся сплеск або те, що можна вважати сплеском, якщо мова йде про річку Анк.

— Лишенько! — сказав Родит. — А я ж не вмію плавати.

— ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРОБЛЕМА, — сказав Смерть.

Родит поглянув на нього.

— Ти набагато нижчий, аніж я уявляв, — помітив ґном.

— ЦЕ ТОМУ, ЩО ЗАРАЗ Я СТОЮ НА КОЛІНАХ, ПАНЕ КЛЕВЕЦЬ.

— Цей бісів пристрій убив мене!

— ТАК.

— Зі мною таке вперше.

— ТАК БУВАЄ. І ТАК БУДЕ ЩЕ З КИМОСЬ.

Смерть випростався. Його колінні суглоби клацнули. Оскільки стелі вже не було, він хоча б не бився об неї головою. Кімната поступово зникала.

Ґноми мали своїх богів. За своєю природою ґноми не були релігійними, але у світі, де опора шахти могла зненацька тріснути, а скупчення газу — раптом вибухнути, боги ставали своєрідним еквівалентом захисної каски. Крім того, коли вдариш по пальцю восьмифутовим молотом, одразу ж хочеться богохулити. Серед атеїстів лише одиниці здатні стрибати вгору і вниз, затиснувши руку під пахвою, і кричати: «О, випадкові коливання просторово-часового континууму!» або «Ах, яка невдала та примітивна концепція!»

Родит не витрачав часу на зайві питання. Коли помираєш, багато речей стають не такими важливими.

— Я вірю в перевтілення, — сказав він.

— Я ЗНАЮ.

— Я намагався бути праведним. Це якось допоможе? — спитався Родит.

— ЦЕ НЕ ДО МЕНЕ, — Смерть прокашлявся. — ЗВИЧАЙНО… ОСКІЛЬКИ ТИ ВІРИШ У ПЕРЕВТІЛЕННЯ… ТОБІ СУДИЛОСЯ ЗНОВУ РОДИТИСЯ.

Він чекав.

— Так. Це правильно, — сказав Родит. Ґноми відомі своїм почуттям гумору. Про них кажуть: «У цих маленьких чортів почуття гумору не було і не буде».

— ГМ. НІЧОГО ЦІКАВОГО НЕ ПОМІТИВ У ТОМУ, ЩО Я ЗАРАЗ СКАЗАВ?

— Ну… Ні. Ні. Не помітив.

— КАЛАМБУР, АБО ГРА СЛІВ. РОДИТОВІ СУДИЛОСЯ РОДИТИСЯ.

— І що?

— НЕ ЗРОЗУМІВ?

— Мабуть, ні.

— ОХ.

— Ну вибач.

— МЕНІ РАДИЛИ ПРОЯВЛЯТИ БІЛЬШЕ ПОЗИТИВУ.

— Судилося родитися, кажеш?

— ТАК.

— Я подумаю про це.

— ДЯКУЮ.

— Гаразд, — сказав сержант Колон, — хлопці, це — ваш кийок, також відомий як нічна палка чи жезл умиротворення, — він зробив паузу, намагаючись згадати свої армійські дні, і посвітлішав. — Турбуйтеся про нього, — уже прикрикнув він. — Спіть із ним, їжте хоч ним самим…

— Перепрошую.

— Хто це сказав?

— Я тут, внизу. Молодший констебль Дуболом.

— Слухаю тебе.

— Сержанте, а як ним їсти?

Сержант Колон зібрав всі свої мужність і терплячість. Він підозріло ставився до молодшого констебля Дуболома, бо вже давно припускав, що з ним будуть проблеми.

— Що?

— Ну ось як його використовувати — як ніж, як виделку? Або поламати його навпіл і використовувати, як японські палички?

— Що ти мелеш?

— Перепрошую, сержанте.

— А в тебе що, молодший констеблю Анґво?

— А як із ним правильно спати?

— Ну, я… Я мав на увазі… Капрале Ноббсе, негайно припинити гигикання! — Колон поправив нагрудний знак і вирішив змінити тему. — Так… У нас тут є опудало, або, як ми його звемо, манекен ідола, — продовжив сержант, вказуючи на розпливчатий людиноподібний виріб зі шкіри, набитий соломою та нап’ятий на