Читати книгу - "Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна"

Я чекала на нього, загорнувшись в коц і сидячи на підвіконні. Осіннє сонечко, що так радувало мене зранку, пестило шкіру і змушувало мружитись. Погода все ще була чудова, але в голові зараз роїлася тисяча думок.

Чому все так несправедливо? Чому ця довбана система така жорстока?? Коли вона перестане відбирати в мене людей, яких я люблю?? Пересмішник, Лялечка… Так, Лялечка, адже колись ми були подругами… Тепер Бешкетник. Знову брехати і ховатись, чекати, поки тебе викриють і боятися…

Я так втомилась боятися.

Поки голова була зайнята думками, правою рукою я водила в повітрі, автоматично створюючи щось і навіть не дивлячись що саме – мене завжди це заспокоювало, а зараз, коли енергія, якою наділив мене Бешкетник, просто розриває зсередини, ще й не треба хвилюватися за витрачені мей…

Я звернула увагу на те, що роблю, тільки коли помітила периферійним зором мерехтіння. Повернула голову до власного творіння і побачила, що в мене посеред кімнати росте цілий кущ блакитних троянд, навколо якого літають метелики з чистого світла, а їхні крила залишають по собі білий слід, що поступово тане в повітрі.

Нічого собі… Творити імітацію живих створінь дуже дорого. А я навіть не помітила, що щось втратила.

«Хвіст» за метеликами змусив мене згадати про індикатор. Адже я так і не зрозуміла, що він мені показував…

Я дістала прилад, якого, звісно ж, і не думала позбуватись. Повернулася на підвіконня, відкрила кришку. Знову подивилася на власну руку крізь скло. Слабкий сіруватий слід нікуди не подівся. Що це має означати? Залишок давнього впливу? Але ж… Не пам’ятаю, щоб на мене хтось впливав. Хіба що я не знала про це.

Керуючись якоюсь забаганкою, я підняла лінзу і подивилася крізь неї на перехожих за вікном. По ідеї, індикатор не має працювати на такій відстані…

Але виявилося, що він працює. І від того, що побачила, я мало не впала з підвіконня.

Всі, абсолютно всі люди на вулиці, кожен з них, були загорнуті в сірий кокон. Не так, як я і мої друзі, щільно, з ніг до голови.

Здивована, я мало не вронила прилад, а тоді наблизила зображення. І побачила, що сірий кокон неоднорідний… А всі його волокна сходяться на правій руці. В кожного з носіїв.

Я кілька секунд дивилася на це з відкритим ротом, намагаюсь збагнути, що це все означає. Аж поки не помітила крізь лінзу, що на одному з перехожих кокону немає, тільки легенький сірий димок. На фоні інших різниця була разюча. Я опустила прилад і зрозуміла, що це повертається Бешкетник.

Зайшовши до кімнати, він побачив, що я створила, і застиг:

- Нічого собі… Ти вирішила витрати всю зарплатню до того, як її отримала?

Добре, що він запитав, це я теж хотіла з ним обговорити.

- В тому то й справа, що ні. Я використовувала енергію, що ти спрямував… В мене. Як гадаєш, скільки тут мей?

Бешкетник знизав плечима, сідаючи на ліжко.

- Сто?..

- Гадаю, навіть більше. А я й не відчула… Скільки ж в мені? Тисяча? Дві? І це тільки твій видобуток.

Він слухав мене уважно, але, по-моєму, не встигав за моєю думкою:

- До чого ти?

- Порахуй. Припустимо, ти виробив за один сенс дві тисячі мей. Значить, два генератори за один – увага, один! – сеанс здають чотири тисячі. Два рази на тиждень. Середня зарплатня по місту – десь сто-сто двадцять мей. Куди все дівається?

Бешкетник замислено почухав потилицю.

- Тому кохання і вважається найстрашнішою провиною, - я говорила без поспіху, сама в процесі усвідомлюючи, що кажу. – Не так страшно, що ти не здав цю енергію, як те, що дізнався, скільки її насправді.

Мій друг замислено покрутив на руці заповнений кришталевий браслет.

- Звідси наступне питання, - продовжила я, відчуваючи, як частинки пазла починають складатися в голові. – Чому звичайні люди не виробляють енергію? Вони теж сплять один з одним. І закохуються. Чому нічого не відбувається?

Бешкетник думав.

- Бо вони не генератори?

- А чим генератори відрізняються від звичайних людей?

- Ну, як… - почав він, але я перебила.

- Нику, ти проходив якесь спеціальне навчання?

- Ні, ти ж знаєш, - він самовдоволено посміхнувся. – Навчився сам.

- Знаю, - погодилась я цілком серйозно. – Але що з тобою зробили, як тільки ти став генератором?

До нього дійшло. Бешкетник подивився на власні руки.

- Кришталевий потрібен для зберігання енергії. А навіщо тобі поміняли цей? – я вказала на сріблястий браслет.

- Думаєш, він виробляє енергію? – запитав мій друг із відчутними сумнівами.

- Ні, енергію виробляєш ти. А браслет робить головне – він тобі не заважає, - я простягнула Бешкетникові відкритий індикатор.

- Ти що, не викинула його?!

- Забула… Не важливо. Подивись на людей, - я вказала на вікно.

Бешкетник дивився довго. На його обличчі відображалося нерозуміння.