Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит...

Благодать божа...

Це отець Василь; він шаткує, як кажуть селяни, з кошиком у руках додому. У сосновому бору заховалась, наче в піжмурки, сліпа церковця села Чорного, підтикалась нехворощю селянських городів і підморгує престольним оком на рейки залізниць, пізні гречки і берези...

...Жаль бере: облупилася, а тут іще, як на гріх...

Вороги отця Василя рекомендують (у старі часи тихо, а зараз — іноді просто у вічі, наче плюне хто):

— Серафим Саровський... А поклади йому до рота пальця — одкусить!

Але баби люблять отця Василя за старість (хай простять мені смугляві берези!): він сивий, з маленькими гадючими очима, і наймиліше в його — короткі, делікатні руки, що гордо благословляють на утрені селян і показують на пасіці шляхи бджолі.

Серафим Саровський — це злість: він більше нагадує лакея часів Катерини, це, коли дивитись на широку, огрядну спину, коси... ні, кіс у його не було, а були розділені ополончиком «заштатні» — старанно причесані і хитромудро закручені над лобом...

— Таке паскудство скрізь... — Отець Василь аж сплюнув, а слину підбігла й лизнула Анелька — рижа здорова сука, яку держали його сини для охоти під осінь.

Він комусь одказував, сперечався:

— Що не кажіть мені, а паскудство... — ще раз сказав і пішов жвавіше до свого хутора; я помиляюся: треба — не хутір, а хуторець — його так зве сам отець Василь.

Але це не важно:

...В городі, де мільйоннеє насєлєніє, посліпли, прямо жуть бере, допустимо це?

— На Сінном базарі церква обновилась...

— ногу!

— Божія матер в олтар провалилась...

— цок, цок!

В голові цокала якась військова школа, розхристана й боса, і чітко одбивала ритм комсомольської пісні:

— Гей-гай, едем на моря,

Жизнь ты моя, комсомольская!..

І хотілось перед собором почути хриплий крик: «На молитву — шапки долой!»

...Жизнь ты моя, комсомольская...

— цок, цок!

Але підводились до оновленого хреста скорботні очі, запорошені тихою радістю:

...Хай знають, хай знають вони. Віра народу — шматок кременя, якого не розмиють віками дощі...

І знову до болю думав. І не почує ніколи більше: «На молитву — шапки долой!» Підборіддя хитнулось, а ласка і радісний старечий сміх упали з його очей на спину Анельці:

«...Знай. Комуністи день у день — мов пси: «На богів і чортів», і коло брами оновленої церкви захряс сірий кремінь. Селяни».

Сміявся щиро, тихо.

...Мечеться у вічі золотий хрест на бані церкви, горять фарбами три угодники божі — Володимир святий, князі Борис і Гліб, і припадає до потрісканої землі ящіркою мисль — «хе, на богів-чортів», — він знав, кого оновити, хай вірить кремінь...

Анелька на льоту піймала муху й облизнулась, вони з отцем Василем минули став і стали на поповій леваді — десь недалеко на липі била в очко дуплянки бджола...

— Гарний буде взяток цього літа... О господи, скрізь оновляєш церкви, а душа людська як цинком залилася... Цинком, Анелько, цинком. І хто залив?!

Анелька, видно, не розуміла — лащилась, а коли побачила наїжачені, мов стерінь, брови отця Василя, — вирівнялась і хрипко, обережно гавкнула до ставу, а там...

...Гонили полями вітри тінь од гречаних кіп, і зчорніле поле хватало на стежці поли довгої, до трьох усів, по-старосвітському, свити і півкопою котило попід ставом розхристану, без хустки, жіночу постать.

Свита припадала, вигиналась і придержувала, трохи вклякаючи на одну ногу, поли і — поспішала: низько кланяючись, руку до серця прикладала, а коли добігла до отця Василя, упала на коліна:

— Благословіть, батюшко!

Сука вороже зустріла жінку, загарчала, але покрутнувся отець Василь:

— Пішла, дрянь. Що ви, Хомихо, Бог з вами?.. Підніміться...

— Ой не підведуся, грішниця, благословіть, — приказувала, в очах стояли стоянами сльози, і сірі, старечі рівчаки на її обличчі напнулись до скорої ходи, наче маленькі вужі.

— Хрестіть, отче Василю, дев’ять раз, як у тій записці, що з Єрусалима прийшла...

Три хрести лягло на голову Хомисі; вона підвелася і почала цілувати маленьку, делікатну попівську руку — отець Василь на хвилину скривився: у неї коло лівої ноздрі, як тернина, випиналась бородавка, — але руку поцілувати дав. Хомиха задихалась і поспішила розказувати, оглядаючись, чи не підслухає, мовляв, той, кому й не слід:

— ...Отож як почули в нас люди про той хрест, що, кажуть, стоїть у долині, десь на Поділлі, та так, як глянеш на його проти сонця, — наче огненний стовп, а коло криниці на дерев’яному Христос розіп’ятий. Своєю кров’ю християн прийшов спасать, і чули гортань з неба: «Не воюйте, всі люди брати — і бідні, і багаті».

Вирвалось слово отця Василя, — простіше баба Хомиха захлинулась, а він:

— Не вірили... Господь чудеса творить, бо сказано: «Опам’ятайтеся, хто в Бога вірує», а люди, Хомихо, тепер — як божі пси...

...Він заглянув за дуплянку, позіхнув і перехрестив з чорними підточеними зубами рота.

— Не диво, бо всі зараз багато знають, перевчилися...

Хомиха вихопила своє слово, не дала скінчити, а засокоріла — тремтіли старечі губи, плигала на чорненькі вусики слина, і слова тоді клекотіли й поспішали скоріше вилетіти:

— Це все я, батюшко, ходім, уже люди ставники нові до церкви поприносили; вас не було — у Києві, а мені сю ніч (трапезували в Ковалихи, а кривий Грицько Псалтир читав) тільки первий сон очі звів, і кажу вам, як перед хрестом: закрутилося — туман, коли це стара ікона Варвари-великомучениці (її на даровизні свекруха, покійна Секлета, подарувала) отак зразу міниться, міниться, а мене наче пропасниця б’є — злякалася...

...Ковалиха хропе, дитинка в невістки квилить, хата в їх нова — луна так і ходить, а мені... Я на суді, батюшко, заприсягну, бо це правда, сам Миколай-угодник розкрив уста і голосно так на всю хату каже: «Хай надіне отець Василь зелену великодню рясу, співайте «Христос воскрес!» і святіть криницю над ставом (там торік Омелечкова покритка втопилася — знаєте?!), і хай дев’ять ставників горить, бо прийшов судить «по писанію...»

Я прокинулася — трушуся, тіла на собі не чую, а вони всі сплять, тільки