Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Раптом мені стрельнула несподівана ідея і так сподобалася мені, що я несамохіть мало не поплескала себе по плечу.　

Я згадала те, що розповів мені дідусь минулого разу.　

Люсі й Пол, знудившись під час елапсації, стрибнули ще далі в минуле й пережили там чимало хвилюючих подій, наприклад якось відвідали справжній спектакль шекспірівського театру.　

Мій дідусь насупився.　

— Придумала! — скрикнула я, аж затанцювавши на радощах.　

Дідусь насупився дужче.　

— Що саме? — роздратовано запитав він.　

— Ти відправиш мене далі в минуле за допомогою вашого хронографа! — випалила я. — Тоді я могла б зустріти Люсі й Пола і про все їх розпитати.　

Лукас підвів голову.　

— А коли ти хочеш їх зустріти? Ми й гадки не маємо, в якому часі вони переховуються.　

— Нам відомо, наприклад, коли вони були тут. Якби я просто зустріла їх, ми змогли б поговорити і разом…　

Дідусь перебив мене.　

— У 1948 і 1949-му, стрибнувши сюди з 1992 і 1993-го, — називаючи дати, Лукас водив пальцем по стрілках і лініях на розкиданих аркушах, — Люсі й Пол ще не знали багато чого, а все, що вони знали, виклали мені. Ні, якщо й зустрічатися з ними, то лише після того, як вони вкрали хронограф і здиміли з ним у минулому. — Він нетерпляче тицьнув пальцем у наші записи. — Лише це матиме сенс, інакше — заплутає нас іще дужче.　

— Тоді… я стрибну в 1912-й, туди, де я вже зустріла їх, у будинок леді Тілні на Ітон-плейс.　

— Вельми можливо, але ми можемо неправильно вирахувати час, — Лукас кинув похмурий погляд на настінний годинник. — Ти не пам’ятаєш точної дати свого візиту, а надто вже час. Май на увазі, що спочатку треба взяти твою кров у хронограф, інакше він буде непридатний для мандрів у часі, — він знову заходився скубти на собі волосся. — А ще тобі треба самотужки дістатися звідси до Белґравії, а 1912 року це не так уже й просто… до того ж нам знадобиться костюм… ні, навіть попри палке бажання, неможливо здійснити це так швидко. Ми мусимо придумати щось інше. Рішення прямо крутиться в мене на язиці… дай мені трохи більше часу, аби зосередитись… і, може, одну сигаретку…　

Я похитала головою. Ні, я не складу рук, моя ідея не така вже й нездійсненна.　

— За цей час ми можемо принести хронограф до будинку леді Тілні, і я стрибну просто там, заощадивши купу часу, хіба ні? А щодо костюма… ти чого на мене так витріщився?　

Очі Лукаса дійсно стали як блюдця.　

— О Боже… — прошепотів він. — Ось воно! Я зрозумів!　

— Що?　

— Хронограф! Онучко! Ти — геній! — Лукас обійшов навколо столу й обійняв мене.　

— Я геній? — повторила я.　

Тепер уже мій дідусь затанцював на радощах:　

— Так! І я теж. Ми обоє генії, бо знаємо, що заховано в тій скрині.　

Овва, а саме я й не знала.　

— Та невже? І що ж?　

— Хронограф! — вигукнув Лукас.　

— Хронограф? — відлунила я.　

— Це ж очевидно! Байдуже, коли його взяли Люсі й Пол, він так чи інакше опиниться у мене, а я його сховаю. Для тебе! У власному будинку. Не дуже оригінально, зате просто!　

— Ти впевнений? — Я із сумнівом дивилася на нього. Якась позахмарна теорія, але варто визнати, що логіка ніколи не була моїм коником.　

— Повір, онучко, я просто знаю це та й годі!　

Аж тут натхнення на його обличчі поступилося місцем заклопотаності.　

— Перед нами відкриваються зовсім інші можливості. Просто треба як слід… подумати, — він кинув погляд на настінний годинник. — Чорт забирай, у нас обмаль часу.　

— Наступного разу я можу попросити, щоб мене теж послали в 1956-й, — запропонувала я. — Але тільки не завтра, бо я знову зустрічаюся на балу з цим графом. — Щойно спливла ця думка, як мене охопили печаль і страх, тепер уже не тільки через Гідеона.　

— Ні, ні, ні! — вигукнув Лукас. — Ми не можемо цього допустити! Ні за яких умов. Треба мати козир у рукаві, перш ніж ти постанеш перед графом. — Він почухав лоба. — Думай- думай-думай-думай.　

— У мене вже казанок кипить, хіба ти не бачиш? Я вже цілу годину, знай, думаю, — запевнила його я, але він не звернув уваги: напевно, дідусь говорив сам до себе.　

— Передусім нам потрібно взяти твою кров у хронограф, у 2011 році ти з цим сама не впораєшся, процедура непроста. А потім я поясню тобі, як запускати хронограф. — Він вкотре занепокоєно глянув на годинник. — Якщо я зараз зателефоную лікареві, той зможе приїхати через півгодини, якщо нам пощастить і він вдома… питання лише в тому, як йому пояснити, чому в моєї кузини Гейзел терміново треба взяти кров. У Люсі й Пола ми офіційно брали кров для наукових досліджень, але ти тут інкогніто і ніхто не здогадується…　

— Стривай, — перебила я його. — Хіба ми не можемо взяти кров власноруч?　

Лукас незадоволено подивився на мене.　

— Я вмію багато чого, крім користування шприцом. Чесно кажучи, мені паморочиться від вигляду крові, відразу нудить…　

— Я сама можу взяти в себе кров, — запропонувала я.　

— Та невже? — щиро здивувався він. — Хіба в твоєму часі за шкільною програмою пояснюють, як працювати зі шприцом?　

— Ні, дідусю, в школі цього не вчать, — терпляче пояснила я. — Зате розповідають таке: якщо порізати шкіру, то рана кровитиме. У тебе, до речі, є ніж?　

Лукас вагався.　

— Знаєш… певно, це не надто вдала думка.　

— Ні то й ні, у мене є свій. — Я відкрила наплічник і видобула футляр для окулярів, у який Леслі сховала для мене японський ніж. Якщо в минулому на мене хтось нападе, я зможу захистити себе.　

Коли я відкрила футляр, мій дідусь округлив очі.　

— На випадок, якщо ти схочеш запитати — ні, у звичайному наборі школяра 2011 року немає такого ножа, — сказала я.　

Глитнувши, Лукас випростався.　

— Гаразд. Тоді ходімо мерщій у Драконячу залу, а дорогою заскочимо в лікарську лабораторію по піпетку, — він обдивився розкладені на столі фоліанти і швидко засунув котрийсь собі під пахву. — Це ми візьмемо з собою. І тістечка теж. Щоб заспокоювати мої нерви! Не забудь наплічник.　

— А для чого нам у Драконячу залу? — Кинувши футляр назад у наплічник, я підвелася.　

— Там стоїть хронограф, — Лукас зачинив за мною двері та прислухався, чи не чутно кроків у коридорі.