Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Смарагдова книга, Керстін Гір 📚 - Українською

Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смарагдова книга" автора Керстін Гір. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 93
Перейти на сторінку:
за метр од мене мого дідуся Лукаса, що витріщив очі. 

— Т… ти… що, не вийшло? — відчайдушно крикнув він. У 1956 році йому було двадцять три роки і він аж ніяк не скидався на вісімдесятирічного діда, яким я знала його в дитинстві. — Ти зникла там ззаду і тепер постала тут. 

— Так, — гордо сказала я, відчуваючи, як у горлі зібрався клубок. 

Дідусь помер, коли мені було десять. Можливість бачити його знову, за шість років по смерті, вражала мене і водночас лякала. 

Лякало навіть не те, що у минулому він ще не був дідусем, якого я знала, а якоюсь незакінченою версією дідуся. Моторошним було відчуття того, що я для нього була цілком чужою людиною. Він навіть не уявляв, скільки разів я сиділа в нього на колінах, як він утішав мене історіями після смерті мого тата, як ми завжди бажали одне одному на добраніч зашифрованою мовою, якої ніхто, крім нас, не розумів. 

Як і не уявляв того, як сильно я його люблю, а я не могла йому про це розповісти. Людям зазвичай не до вподоби, коли незнайомці говорять їм таке за кілька годин після зустрічі. Я чимдуж намагалася придушити це гірке почуття. 

— Тут, напевно, минула одна хвилина. Тож вибачаю тобі досі не зголені вуса. Я ж за цей час встигла прожити два дні, за які відбулося страх як багато всього. 

Лукас пригладив вуса і посміхнувся. 

— Отже, ти просто вирішила знову… Хитрющий хід, онучко. 

— Справді?! Якщо чесно, це ідея моєї подруги Леслі. Щоб упевнитися в тому, що ми зустрінемось. І щоб не гаяти часу.

— Атож, у мене все одно не було часу обміркувати подальші дії. А я вже збирався перепочити після твоєї появи і подумати про все оце… — Вн вивчав мене поглядом, схиливши набік голову. — Справді, ти трохи змінилася, відколи ми бачилися минулого разу. Не було цього обруча в твоєму волоссі, і взагалі ти якось схудла. 

— Дякую, — сказала я. 

— Це зовсім не комплімент. Вигляд маєш такий, ніби в тебе сталося щось прикре, — він ступив до мене крок, продовжуючи допитливо вивчати. — У тебе все гаразд? — лагідно запитав він. 

«Краще не буває», — хотіла відповісти я, але — який сором — розплакалася. 

— Краще не буває, — схлипнула я. 

— О, так, — Лукас незграбно поплескав мене по спині. — І Іевже все так жахливо? 

На хвилину слова застрягли у мене в горлі, а сльози струмували по моїх щоках. А я чомусь думала, що вже опанувала себе. Певно, лють може стати найкращою реакцією на вчинок Ґідеона — це буде так по-дорослому, так сміливо з мого боку. Крім того, годі вже мені лити сльози й скиглити, як героїні романтичних фільмів. Ксемеріус таки слушно обізвав мене маленьким фонтаном. 

— Залишитися друзями! — видихнула я нарешті. Мій дідусь мав право знати. — Він хоче, щоб ми залишилися друзями і щоб я йому довіряла. 

Прибравши руку з моєї спини, Лукас насупився, намагаючись зрозуміти, що до чого. 

— І ти так плачеш, бо… 

— Ще вчора він говорив, що кохає мене! 

Збентеження у погляді Лукаса посилилося. 

— Гадаю, це не найгірша основа для міцної дружби. 

Мої сльози вичерпалися, ніби хтось вимкнув цей фонтан. 

— Дідусю! Не присікуйся до слів! — крикнула я. — Спочатку він мене цілує, а потім я дізнаюся, що це такий тактичний хід, маніпуляція. А тепер він приходить із цим своїм «давай- залишимося-друзями»! 

— Ох, ясно. От же ж… гм… свиня така! — Лукас досі мав дуже невпевнений вигляд. — Даруй, що я так допитуюсь, але ж ти зараз говориш не про цього хлопчину з де Віллерзів, номер Одинадцять, Діамант? 

— Саме про нього, — відповіла я. — Ми говоримо саме про нього. 

У дідуся вирвався стогін. 

— Як? Не може бути? Ох уже ці фіфи! Дрібнота! Рибки нетямущі! Ніби мало їм проблем і без цих любовних історій. — Він дав мені хусточку, забрав наплічник і бадьоро мовив: — Годі голосити! Скільки ми маємо часу? 

— О десятій вечора за твоїм часом я стрибну назад, — порюмсавши, я, на диво, почувалася наразі набагато краще, ніж раніше, коли була сповнена люті й поводилась як доросла. — Що ти там казав про рибку? Я й справді наче трохи зголодніла. 

Почувши таке, Лукас розсміявся. 

— Ну тоді ходімо нагору. Ці стіни тиснуть на мене, чи що. До того ж я маю зателефонувати додому і попередити, що повернуся пізніше, — він відчинив двері. — Виходь, рибонько. Дорогою можеш мені все розповісти. І не забудь, на випадок, якщо хтось тебе побачить, — ти моя кузина Гейзел, яка приїхала з села. 

За годину ми вже сиділи в кабінеті Лукаса, з головою зарившись у величезну кількість клаптиків паперу, переважно з датами, колами, стрілками і знаками запитання. 

До того ж ми мали пухкі шкіряні фоліанти (Хроніки Вартових за кілька століть) і, звичайно ж, тарілку з тістечками. Певно, Вартові мали гори тих самих тістечок у кожному часі. Щодо рибок Лукас, вочевидь, пожартував. А шкода. 

— Обмаль даних, обмаль часу, — без упину повторював Лукас. 

Він гасав по кімнаті, як розлючений тигр, рвучи на собі волосся. Попри бріолін, волосся на його голові стало дубом, як у навіженого професора. 

— І гадки не маю, що я міг заховати в тій скрині! 

— Може, книгу з купою даних? — припустила я. 

Вартовий, який чергував на сходах, безперешкодно пропустив нас: молодий охоронець досі мирно спав, як, власне, і під час мого першого візиту. 

Хвилі алкогольних випарів, які розходились від нього, просто били в ніс. Взагалі 1956-го Вартовим дихалося легше, ніж я думала. Нікого не обходило, що Лукас залишається допізна у штаб-квартирі Вартових і розгулює там з кузиною Гейзел із села. Певно, о цій порі в будівлі було безлюдно. Молодий містер Джордж теж пішов додому, а шкода, я б залюбки зустрілася з ним іще раз. 

— Книгу? Ну, може, — відповів Лукас, задумливо кусаючи тістечко. Уже тричі він намагався закурити, але я тричі висмикувала сигарету з його рук. Адже мені не хотілося, щоб від мене знову тхнуло димом, коли я повернуся додому. 

— Зашифровані координати — це вельми можливо, я на такому собаку з’їв, це цілком у моєму дусі. Я завжди полюбляв такі ігри. До речі… звідки Люсі й Пол дізналися про код у цій штуці… в цій книзі про жовтого коня? 

— Про зеленого вершника, дідусю, — терпляче виправила я. — Книга зберігалася у твоїй бібліотеці, а записка з цифрами лежала між сторінок. Може, це Люсі й Пол поклали її туди? 

— Не бачу зв’язку. Якщо вони зникли

1 ... 15 16 17 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагдова книга, Керстін Гір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смарагдова книга, Керстін Гір"