Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Мор, стримуючи хвилювання, відповів сухо і чітко:

— Я вмію наводити порчу на зброю і оживляти мертвих.

Калгарон на мить замовк, його обличчя вкрилося задумливою усмішкою. Потім він тепло, майже батьківськи посміхнувся.

— Кажеш, оживляти мертвих? Прямо як твоя мати. — У його голосі звучала м’яка нота захоплення. — Ти так само оживив цього оленя? 

— Так, — коротко відповів Мор, зберігаючи спокій, хоча серце його билося частіше від цих розпитувань.

Калгарон примружив очі, ретельно обмірковуючи почуте. Його голос заграв новою інтонацією, коли він заговорив знову:

— Але ж він виріс… І його сила виросла. Ти сам це помітив, хлопче? — В його погляді промайнула цікавість, що межувала з повагою.

— Він ріс, вбиваючи тварин та людей, — відповів Мор, цього разу додавши трохи більше впевненості в голосі.

Калгарон замовк на кілька секунд, а потім його очі загорілися блиском, що свідчив про те, як його розум уже планує щось велике.

— Демонічна мутація… — прошепотів він, немов промовляючи ці слова тільки собі. — Неймовірно. Такий дар, як у тебе, мають одиниці демонів. — Калгарон подивився на Мора з глибокою зацікавленістю, ніби перед ним був не просто хлопець, а ключ до потужної сили.

— Це не просто випадковість, хлопче. Ти і твій талант — це більше, ніж ми могли сподіватися, — додав він, клацаючи пальцями і, здавалося, міркуючи про щось набагато більше, ніж те, що звучало в його словах.

Тим часом група демонів, очолювана Омусом і Мерфом, разом із Лугрімом швидко рухалася крізь темний ліс. Їхні кроки були впевненими, важкими, віддавалися глухим відлунням у напруженій тиші. Від групи струменіла аура зловісності, а дерева, що росли на їхньому шляху, ніби згиналися, пропускаючи їх, мов слугуючи провідниками для темної сили.

Лугрім ішов попереду, його величезні копита здіймали землю, залишаючи за собою слід руйнування. Тіні грали на його рогах, що зловісно поблискували навіть у непроглядній темряві. Його червоні очі світилися, ніби вказуючи шлях до мети.

— Цей олень точно демонічне створіння, — тихо сказав Мерф, поглянувши на Лугріма. Його голос звучав із захопленням, змішаним зі страхом. — Він здається сильнішим за багатьох із нас.

— Це добре, — відповів Омус, не обертаючись. — Нам знадобиться його сила, щоб знищити храм.

Група продовжувала рухатися без зупинки. Ліс ставав дедалі густішим, а атмосфера — більш напруженою. Попереду вже виднівся краєвид на храм Святого Лейма — високий, величний, що підносився над лісом своїми білими вежами, наче виклик усім темним силам.

Омус підняв руку, зупиняючи всіх.

— Тут ми розділимося, — сказав він, глянувши на Мерфа. — Лугрім поведе першу атаку. Коли стіни впадуть, ми ввірвемося і завершимо справу.

Лугрім зупинився на мить, наче чекаючи команди. Омус підійшов до нього, поклав руку на його масивну шию і тихо промовив:

— Твоя черга, звіре. Покажи їм силу, що тобі дав твій господар.

Олень злегка опустив голову, а потім, розриваючи тишу, з його горла вирвався рев, що змусив землю здригнутися. Звір кинувся вперед, як буря, залишаючи за собою лише руйнування.

Демони стояли в тіні, спостерігаючи, як Лугрім мчить до храму, і темрява, здається, сама тягнеться за ним, поглинаючи світло. Вони знали, що їхня атака стане першою тріщиною в обороні небес.

Темрява огорнула храм Святого Лейма, коли Лугрім і загін демонів наблизилися до його воріт. Невеликий загін охоронців із мечами та списами чекав, згуртований перед святинею. Їхні обличчя видавали тривогу, але не страх. Це були прості люди, звиклі до битв, але не до такої сили, яка насувалася на них.

— Що ж, і це називається оборона храму? — насмішкувато промовив Омус, дивлячись на охоронців. — Чи вони просто вирішили відправити нас у тюрму для насмішок?

— Тихо, демон! Ми не боїмося тебе! — вигукнув один із старших охоронців, намагаючись підбадьорити своїх людей.

Омус лише розсміявся.

— Не боїтеся? Що ж, я постараюся змінити це! — вигукнув він і ринувся вперед.

Лугрім був першим, хто вступив у бій. Він різко розігнався і, наче буря, протаранив ворота. Дерев’яна конструкція з тріском розлетілася, засипавши охоронців уламками. Демонічний олень не зупинявся. Він врізався в перший ряд захисників, зносячи їх разом із щитами. Один із охоронців встиг замахнутися списом, але той навіть не залишив подряпини на шкірі звіра.

— Хлопці, тримайте його! — закричав командир охорони, піднімаючи меч.

Охоронці кинулися до Лугріма, намагаючись стримати його. Вони били мечами по ногах звіра, намагалися загнати його в пастку зі списів. Але Лугрім був занадто сильним. Один удар його рогів відкидав одразу трьох воїнів, а його копита з гучним тріском ламали зброю, що потрапляла під них.

— Вони таки намагаються! — насмішкувато вигукнув Омус, зупиняючись на мить, щоб спостерігати. — Гей, Мерфе, як ти думаєш, скільки вони протримаються? Десять хвилин? П'ять?

— Я думаю, три, якщо пощастить, — відповів Мерф, крутячи свої мечі в руках.

Мерф пішов у атаку, рухаючись швидко і точно. Він бився, як тінь, що прокрадалася між охоронцями. Його удари були бездоганні — один за одним охоронці падали, їхні леза не могли дотягнутися до демона.

Один із молодих охоронців кинувся прямо на Омуса, махаючи мечем.

— Ти здохнеш, демон! — крикнув він, але Омус лише розсміявся.

— Справді? З таким захопленням? — він ухилився від удару, а потім блискавично контратакував, вибивши зброю з рук воїна. — Скажи, хлопчику, твої батьки пишалися б цим? — насмішливо додав Омус, а потім одним ударом кулака відкинув юнака в бік. Той без диханно упав.

Лугрім у цей час пробився до внутрішнього двору храму. Охоронці, що залишилися, намагалися організувати оборону біля входу до храмової зали. Вони виставили списоносців попереду, а лучників позаду.

— О, це вже цікавіше! — вигукнув Омус, побачивши їхню формацію. — Гаразд, хлопці, настав час показати їм, що таке справжній бій!