Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Лугрім прорвався через щити та списи, його роги зламали укріплення, і тіло одного зі списоносців з тріском відлетіло вбік. Лучники вистрілили, але стріли відскочили від його міцної демонічної шкіри. Олень ревів, зносячи останній захист.

— Знищити все! — наказав Мерф, і демони кинулися добивати тих, хто залишився.

Охоронці боролися до останнього, але їхні сили не могли зрівнятися з силою демонів і Лугріма. Крики та гуркіт битви повільно затихли, залишивши лише руїни та тіло храму.

Омус, стоячи серед спустошення, глянув на зруйновані ворота храму і насмішливо сказав:

— Ну, це було забавніше, ніж я очікував. Хто наступний?

Після того як останній охоронець упав, Омус зухвало потягнувся, розминаючи м’язи. Його кулаки блищали від крові, але на обличчі сяяла самовдоволена усмішка. Він оглянув руїни перед собою, перевів погляд на Лугріма, який стояв у центрі двору, хитаючи головою, і сказав:

— О, який чудовий день для розминки! Мерфе, ти хоч трохи втомився? Бо я — ні.

Мерф, оглянувши останки охоронців, похмуро відповів:

— Ти тільки й робиш, що забираєш собі все найкраще. Може, хоч раз дасте нам трохи роботи, Омусе?

Омус розсміявся, підходячи до дверей храму, які все ще стояли міцно. Він оглянув їх і вдарив кулаком так сильно, що дерев'яні пластини тріснули, і залишки металевих укріплень розлетілися в сторони.

— Ха! Немає нічого, що не вирішується одним хорошим ударом, — вигукнув він, повертаючись до Мерфа. — Бачиш? Проблема вирішена.

Мерф, хитаючи головою, тихо пробурмотів:

— І ще ти дивуєшся, чому нас називають варварами.

Всередині храму було темно і тихо. Вони увійшли обережно, прислухаючись до кожного звуку. Лугрім залишився зовні, сторожко вдивляючись у ліс навколо, немов відчуваючи, що загроза може прийти будь-якої миті.

— І ось ми тут, — тихо сказав Омус, вдивляючись у центральну залу. Перед ними височів величезний знак творця, що сяяв слабким золотистим світлом. Він був вирізьблений у камені та обрамлений різьбленнями, що нагадували ангельські крила.

— Знищимо це і підемо, — сказав Мерф, дістаючи свої мечі. Але Омус підняв руку, зупиняючи його.

— Тихіше, перш ніж знищити, давай подивимося, чи нема тут ще чогось цікавого. Ніколи не знаєш, які сюрпризи залишають ці святенники.

Омус підійшов до вівтаря, уважно оглядаючи його. На поверхні були символи, що випромінювали слабке світло. Омус нахилився, витираючи піт з чола.

— Ну що, знищимо їхній символ віри, хлопці? Але нехай я зроблю це першим. Завжди любив розтрощувати щось особливе своїми кулаками.

Мерф спостерігав за ним, злегка посміхаючись. Омус стиснув кулаки, напружився і вдарив по знаку з усієї сили. Камінь під його ударом тріснув, і золотисте світло почало згасати. Навколо розлігся гучний звук, ніби сам храм намагався протистояти руйнуванню.

— Ще трохи, ще трохи, — бубонів Омус, завдаючи чергового удару. Камінь розлетівся на шматки, а храм наповнився дивним шумом — це був стогін, ніби місце втрачало свою священність.

— Час йти, — промовив Мерф, ховаючи мечі. — Шум приверне увагу, і я не хочу зустрічати ще більше охоронців, якщо вони прийдуть.

Омус, задоволено зітхнувши, повернувся до виходу, махнувши рукою:

— Ну що, хлопці, робота зроблена. Лугрім, рушай, покажи їм, хто тут справжній господар.

Залишивши руїни храму позаду, загін демонів та Лугрім зникли в тінях лісу, залишаючи після себе лише хаос, страх і зруйнований символ творця.

Послушник, задихаючись, мчав через густий ліс. Гілки дряпали його обличчя, ноги ледве не підкошувалися від втоми, але він не міг зупинитися. У його вухах досі лунав звук битви: крики загиблих охоронців, гучні удари демонічного оленя і сміх тих, хто знищив святиню.

— Хто-небудь... допоможіть! — майже захлинаючись, прошепотів він, коли відчув, що сили його покидають.

Він знав, що має знайти когось, хто зможе зупинити це лихо. Кожен його крок був наповнений відчаєм і молитвою, але йому здавалося, що навіть молитви більше не досягають небес.

Раптом у далині послушник побачив слабкий відблиск світла — табір чи, можливо, караван. Він з останніх сил побіг до нього. Підбігши ближче, він помітив групу озброєних людей, які сиділи біля вогнища.

— Допоможіть! — вигукнув він, впавши на коліна перед ними. — Храм святого Лейма... напали демони... всі мертві... вони зруйнували знак творця!

Люди біля вогнища піднялися на ноги. Їхні обличчя були суворими, а в очах палала тривога. Вигляд послушника — брудного, з розірваною рясою і обличчям, сповненим жаху, — не залишав сумнівів, що він не бреше.

— Демони? — з недовірою запитав один з чоловіків, виглядаючи ліс, наче шукаючи підтвердження його слів.

— Їх було багато... і ще з ними був демонічний олень, — продовжив послушник, захлинаючись від сліз. — Вони вбивали всіх... ніхто не вижив.

Один з воїнів, високий чоловік з густою бородою, кивнув і звернувся до своїх товаришів:

— Ми не можемо залишити це без уваги. Якщо це правда, то вони можуть рушити і на інші святині. Готуйтеся, вирушаємо.

Послушник, почувши ці слова, розплакався від полегшення. Йому здалося, що він зробив перший крок до того, щоб зупинити цю навалу. Але в його душі залишався страх: чи зможуть ці люди зупинити зло, яке вже встигло залишити свої сліди в його світі?

А ти направляйся в цитаделі, та роскажи все їм зрозумів? -А ми постараємося їх зупинити. Промовив командир загону Борк, послушнику. 
-Добре! Вигукнув послушнки бігши далі. Цей загін, який складав П'ятнадцять досвідчених воїнів, належав до королівства Форлеон. 

Командир Борк суворо дивився на своїх воїнів, коли послушник зник у темряві лісу, біжучи до цитаделі.

— Ми не дозволимо їм пройти далі, — голос Борка був твердий, як криця. — Якщо демони дістануться до наших земель, це буде кінець. Ми зупинимо їх тут, навіть якщо це буде коштувати нам життя.