Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

П'ятнадцять досвідчених воїнів з королівства Форлеон слухали свого командира, кожен перевіряючи зброю. Вони знали, що їхні шанси проти демонів були мізерними, але жоден із них не збирався тікати.

— Чули, — додав Борк, звертаючись до свого загону, — ми маємо затримати їх, щоб дати час на підкріплення.

Ліс був густий і темний, дерева стояли так щільно, що навіть сонячне світло ледь пробивалося крізь гілля. Воїни рухалися обережно, уважно прислухаючись до кожного звуку. Раптом з боку почувся гуркіт і тріскіт гілок. Борк зупинив загін, піднявши руку.

— Це вони, — прошепотів він.

Із тіні лісу вийшла величезна постать Лугріма. Демонічний олень ступав важкими копитами, його очі світилися червоним вогнем, а роги, вкриті запеклою кров’ю, виблискували в темряві. За ним йшли Омус і Мерф, їхні постаті випромінювали впевненість і жорстокість. Позаду крокували шестеро найманців із Орікстору, озброєні новими мечами та сокирами, виданими Калгароном.

— Диви, Омусе, смертні вирішили пограти в героїв! — глузував Мерф, облизуючи свої губи. — Як мило.

— Герої? — засміявся Омус. — Це скоріше жалюгідні собаки, які не розуміють, що їх чекає.

— Не слухайте їх! В атаку! — крикнув Борк, його меч блиснув у променях тьмяного світла, коли воїни кинулися вперед.

Битва почалася. Лугрім кинувся вперед, мов таран, розкидаючи воїнів, як тріски. Один із воїнів спробував проткнути його списом, але демонічний олень одним ударом рогу зламав зброю і кинув чоловіка вбік. Його копита топтали землю, залишаючи після себе вирвані корені та розтрощені тіла.

Омус, рухаючись із неймовірною швидкістю, вдарив кулаком першого ж воїна. Його удар був такий потужний, що ворог буквально вилетів у кущі, врізавшись у дерево. Один із найманців підбіг до воїнів і сокирою розрубав щит суперника, наслідуючи глузливі вигуки Омуса.

— Вау, який героїзм! Хто наступний? — вигукнув Омус, ухиляючись від удару мечем і завдаючи зустрічного удару своїм кулаком у живіт чергового ворога.

Мерф в цей час був точним і смертельним. Його два мечі блищали в бою, залишаючи за собою криваві рани. Двоє воїнів Борка спробували оточити його, але Мерф лише засміявся.

— Справді? Ви думаєте, що це спрацює? — промовив він, одним рухом пробиваючи їхню оборону.

Найманці Орікстору билися з досвідченою жорстокістю, майстерно використовували свою зброю. Вони не були демонами, але їхня відданість злу була очевидною. Один із них вирубав лісового стражника зухвалим рухом, розкидаючи кров і шматки броні.

— Не здаватися! Тримати лінію! — вигукнув Борк, але навіть його слова не могли зупинити безжалісну атаку.

Нарешті, Борк вийшов вперед, стикаючись із самим Мерфом. Його меч зіткнувся з мечами демона, і в цьому зіткненні здавалося, що сам ліс здригнувся. Командир докладав усіх зусиль, щоб стримати ворога, але Мерф був сильнішим, і його удари залишали все менше шансів.

Лугрім тим часом пробивався крізь воїнів, а його рев змішався зі звуками битви. Кров і страх наповнили повітря, і ліс, здавалось, сам став полем смерті.

Омус підскочив ззаду і сильно вдарив Борка в спину, збивши його на землю. Командир із глухим стогоном упав обличчям у траву. Підводячи голову, Борк побачив, як останнього зі своїх воїнів добиває найманець, лезо меча блиснуло на сонці, розсікаючи тіло.

— Ну як, стримали нас? — насмішливо промовив Омус, нахиляючись до Борка. Його голос був сповнений сарказму, а обличчя випромінювало холодну впевненість.

Борк зібрався з силами, підняв голову і харкнув прямо в обличчя Омуса. Його погляд горів люттю, а голос звучав твердо, незважаючи на біль.

— Ти подохнеш разом зі своїми виродками, — гордо відповів він, навіть лежачи в пилу.

Омус спокійно витер обличчя і глузливо посміхнувся.

— Так люблю слухати ці нікому не потрібні слова від вівці, яка вже чекає на забій, — промовив він, схилившись ближче до Борка. Його голос капав зловісною насмішкою, а очі холодно блищали. — Думаю, коли я доберуся до твоєї сім'ї, а це обов’язково станеться, вони будуть такими ж безстрашними, як і ти.

Борк різко засміявся, його сміх був сповнений презирства, попри ситуацію.

— Виродку, ти не доберешся до них, — відповів він із відчаєм, змішаним із гордістю. Його слова звучали, як виклик.

Омус розправив плечі, явно не очікуючи такої впертості. Він знову схилився, тепер уже підготовивши кулак для удару.

— Ми це ще побачимо, — холодно сказав він, кулак напружився, готовий опуститися на голову Борка.

— Ні, стій, Омус! — раптом пролунав голос Мерфа. Його спокійний, але владний тон змусив Омуса зупинитися на півдорозі. — Він нам знадобиться, — додав він, крокуючи до них.

Омус невдоволено відступив, стиснувши зуби і відводячи кулак убік. Він різко видихнув, явно не задоволений тим, що його зупинили.

Мерф спокійно витяг свій меч і приклав холодне лезо до коліна Борка. Метал доторкнувся до шкіри, змусивши Борка здригнутися.

— Тут є ще по близу храми? — запитав Мерф, його голос звучав беземоційно, але очі випромінювали смертельну рішучість.

Борк мовчав, дивлячись на Мерфа з презирством, але лезо, яке тиснуло на коліно, нагадувало, що час відповіді не безкінечний.

Омус позаду нетерпляче заговорив:

— Кажи швидше, герой, або я вирву відповідь із тебе разом із язиком, — його голос звучав насмішкувато, але тон приховував злість через перервану можливість добити Борка.

Борк, усе ще лежачи на землі, стиснув зуби, відчуваючи, як холод металу торкається його шкіри. Він знав, що його відповідь могла вирішити не тільки його долю, а й долю тих, кого він намагався захистити.

— Храми… — прохрипів він, намагаючись виграти час. — Навіщо вам ще храми? Щоб знищити все, чим люди живуть? — Його голос звучав із сумішшю зневаги й розпачу.

Мерф легенько натиснув мечем на його коліно, змушуючи Борка здригнутися від болю.

— Питання тут ставимо ми, — холодно промовив він. — Чи ти відповідаєш, чи ми починаємо зрізати шкіру з твоїх кісток. Вибирай, герой.