Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Якби ж знала! Якби ж могла усе змінити та, на жаль, на превеликий жаль, ніяк не можу.

Почну все з початку, а то мабуть вас трохи стривожила тим, що сама переживаю. Я б таке ніколи не могла повірити, але зараз у мене відчуття, що просто хочеться згоріти в полум'ї!

Наступного дня, а саме вранці. Ліза повідомляє про те, що буде сьогодні ввечері вечірка на честь дня народження Віктора. І саме він мене й запросив особисто, тобто не особисто, а через Лізу аби вона мені передала запрошення.

Святкування відбудеться в ресторані, як сказала подруга "просто в шикарному ресторані, і ще уяви як сяятиме всередині свічками". І я дійсно уявила, що вже так хочеться поїхати, побачити на власні очі таку красу.

Вже після пари, ми швидко збираємося аби не запізнитися, адже у дівчат є багато причин, через які можемо запізнитись. Потрібно зробити гарний макіяж, накрутити волосся, одягнутися як справжні леді. Головне не забути купити подарунка, та навіть не уявляю, що можна подарувати чоловікові, якого не дуже й добре знаю.

Поїхали до ресторану у таксі. Ліза посварилася із Деном, тому якось у них так вийшло. Як каже подруга: "не співпали характерами". Мені цих двох шкода, вони такі шалено закохані, прийдеться сьогодні їх мирити, бо так далі продовжуватися немає. Вони повинні бути разом, тільки з ним Ліза щаслива, коли згадує усмішка на обличчі, а без Дена майже плаче.

Через якихось півгодини, і ми на місці. Охороні показали свої запрошення, вони пропустили нас всередину. Коли я зайшла, просто не повірила своїм очам. Це ж треба так зробити гарний ресторан. В білих відтінках, столи розташовані літерою "Г". Свічки горять. Ну така краса, що аж нетерпиться покуштувати їжу на столах. Ну просто чарівно!

Зала така чарівна, що я ледь-ледь не загубила подругу, яка вже прямувала до Віктора. Він був у супроводі з чарівною жінкою. Очі у нього горіли коханням, коли він дивився на її. Як я зрозуміла це його дружина.

- Ой Вікторе, Міла, які ж ви чарівні! - промовила перш подруга солодким голоском. - Вітаю тебе з днем народження! І бажаю всього всього найкращого. У тебе звісно усе є, і кохана жінка, але побажаю ніколи не старій і будь здоровим!

Чоловік обійняв Лізу, а потім вона обійняла жінку. Я підійшла до Віктора.

- І я також вітаю з днем народження! Нехай заповітні бажання здійснюються, а шалене кохання хай завжди буде поруч!

Я обійняла чоловіка.

- Дякую вам дівчатка! - чоловікові пасував, ну дуже білий костюм, а червона сукня Мілі, вона аж сяяла від щастя, поруч із чоловіком.

- Мене звати Міла.

- А мене Кіра.

Вона мене обійняла, і стало так приємно мати змогу бути з друзями. Ми трохи постояли, і посміялися із жартів, а тоді віддали свої подарунки, прямуючи до столів.

- Я так хочу їсти. - жувала тарталетки Ліза. - Що зараз навіть з'їм цілого слона.

Я посміхнулась, нам дійсно не було часу на їжу, потрібно було швидко збиратися на святкування. Одягнула прекрасну сукню, яка прилягає до талії. Сукня вільного крою блакитного кольору. Ліза одягнула білу сукню мов на весілля. І тут я згадала, що мені потрібно знайти Дена, бо саме він зараз потрібен.

Оглядаю навкруги і знаходжу високого чоловіка у чорному костюмі. Вирішую, що краще зараз, ніж ніколи.

- Лізо, я відійду на трохи.

Я пішла до Дена, він один стоїть майже в кутку. Він глянув на мене, і трішки посміхнувся.

- Привіт. Чому один?

- Привіт. Ти ж сама знаєш. - поклав в кишені руки.

- Тому я прийшла до тебе. Ви повинні помиритися із Лізою. - Ден закотив очі.

- Вона не хоче миритися, їй й так добре. Тому не хочу про це говорити.

- А насправді Ліза хоче помиритися, тільки якщо ти прийдеш до неї. - я потягнула його за руку, і повела до подруги, хоч добре, що він не відсторонив мене, а пішов за мною.

Подруга наминала все, що бачила на столах, але коли побачила Дена, відкрила трохи рота.

- Лізо, муха зараз залетить. - я посміхнулась.

Вони двоє стояли і дивилися одне на одного не зводячи очей. Напевно, довго прийдеться тут стояти аби вони врешті-решт помирилися. Я штовхнула Лізу, і вона впала на Дена, він схопив її, навіть не сумнівалася.

- Кіро! - застогнала вона.

- Потім подякуєш, миріться уже!

Вони двоє не зводили погляду одне з одного, ну точно як діти малі, ніяк не можуть поговорити нормально. А я пішла до балкону аби дати їм час помиритися, бо якщо бути з ними, вони не зможуть нормально поговорити.