Читати книгу - "Заборонене кохання , Мелені Матхевен "

Можливо, це виглядає надто дивно, коли закохуєшся в людину, і просто не хочеться нікуди відходити від нього. Саме зараз у мене. Такі емоції, що аж зашкалюють в моєму серці. Хочеться розірватися на атомні ядра, розчинитися десь високо у білих хмарах, але бути з ним, бути з тим у кого закохана по вуха.

- ... представляєш з ним так круто! - збуджено говорила Ліза.

- ... тоді він говорить до мене, невже ти не хочеш стати кращою? - показувала на себе. - А я така кажу, а навіщо бути мені кращою, якщо зараз такою є. Уяви собі, Ден хоче, щоб я змінилася!

Ліза щипнула мене за ліву руку.
- Ай, може боляче!? - пискнула я.

Поглянула на подругу, а вона злізла з підвіконня, поки чекала на пару під закритими дверима нашого "любого" викладача, якого б зараз могла би розірвати.

- Ти мене взагалі слухала?

- Вибач, але ні. - я опустила голову, згадавши проте, де мої думки блукали, що аж соромно.

- Ооо, то хтось у нас закохався! - не стримала усмішки Ліза. - То хто у нас щасливчик? А ну зізнавайся!

Хтось штовхнув мене ззаду і я обернулася назад. Дівчина поглянула зверху і донизу на мене, а потім знову, але навпаки. Це, що взагалі відбувається? Чого вона на мене витріщається, мов привида побачила?

Блондинка, чесно не люблю блондинок. Не тому, що в них не красиве волосся, і вони не такі, а через те, що фарбують волосся з чорного на біле. От навіщо таке робити? Таке чарівне волосся, але просто взяли і зіпсували.

В шкіряних штанах, червона кофта із вирізом на декольте. І чоботи шкіряні. Та чорне коричневе пальто.

Чомусь мені вона не сподобалася. Тільки ніяк не можу зрозуміти. Обручку ще помітила на правій руці. От чому це мене починає лякати? Якби ж хтось міг би пояснити!

Збоку штурмувала мене Ліза, яка била боляче по руці.

- Може досить? - не витримую уже.

- Ти наче привида побачила, аж зблідла!

Та дівчина стояла ще переді мною. І спостерігала за нами. Потім пішла до дверей кабінету, відчинила. Вона викладає у нас? Може я десь її бачила? Сумніваюсь, я би запам'ятала її погляд, яким вона спалює мене на вогнищі.

Усі зайшли в кабінет, і ми разом з Лізою. Вона взяла мене за руку, тут я їй дуже вдячна, адже якби не вона, напевно, пішла б звідси якнайшвидше. Бо щось дивно, але мені геть не хочеться заходити в кабінет, особливо туди, де є ця білявка чи може й брюнетка.

Дівчині на вигляд двадцять шість, це я так приблизно. Ми сідаємо на другі ряди аби не бути геть розумними, як говорить Ліза. І зараз завдяки їй я посміхаюсь, згадуючи її слова, які допомагають хоча б про щось думати.

Минуло кілька днів, від коли у нас була спільна та гаряча ніч із Микитою. Я йому писала, але він не відповідав мені, може зайнятий роботою? Думала собі та щось підказує мені, що тут щось не так. Я нічого про нього не знаю, крім імені. Ні роботи, де працює, ба й навіть ні прізвище не знаю. Просто про нього аж нічого не дізналась, не було коли.

Я вже багато про, що надумала, а може йому потрібна допомога, може він в лікарні, але ж ні, не знаю геть нічого. Лиш коли згадую нашу першу зустріч, чи першу ніч - піднімається настрій на висоту неба. Так не правильно, що я нічого не запитала про Микиту, а він зі мною був поруч, найважливіші моменти.

Якщо вам цікаво, що з рукою, то все добре. Навіть дуже, вже не болить. Ліза запитувала, що з моєю рукою, прийшлось усе розповісти. Вона ходила по кімнаті розлюченою, говорила якби вона була зі мною, то сама вдарила викладача. А я лише посміхнулась, бо сама про це думала. Навіть собі уявила як біжить з указкою, яку тримає в руках, і вдаряє викладача. Цікаво прям звучить!

Дівчина поклала сумку на стіл, і тут чомусь я зрозуміла, що вона мабуть...

- Вітаю усіх учнів! - поглянула на нас. - Відтепер я ваш новий викладач.

Шум пройшовся по кабінету. Усі здивовані, і навіть деякі поглянули на мене. Чесно, не здивувалась, що його немає. Давно уже пора!

- Тихо. - група затихла від голосу викладачки. - Тому діставайте зошити, будемо багато сьогодні писати! - натягнула посмішку, а тоді поглянула на мене, зупинивши на мені погляд, який лякає мене.

Навіть якщо я сиджу за другим рядом, все одно відчуваю та добре бачу її очі. Хто вона? Чому її погляд так лякає? Цього ніяк не можу збагнути.

Ми цілу пару писали, група аж не витримувала аби якнайшвидше звалити з кабінету. Навіть я вдивлялась у двері, і чекала на дзвінок, рука помалу боліла від великої кількості писанини. Мені здається, що ця інформація взагалі не потрібна, аж ніяк не важлива. Та вона знущається з нас, з першої пари!

- Я ще ніколи так не писала. - говорила Ліза.

- Навіть я стільки не писала за урок в школі. - це вже остання пара, і ми прямували до гуртожитку.

Я уже мрію як лягаю в тепле ліжко, накриваю себе покривалом. Та довго пречудово довго спатиму, як білосніжка, яка прокинулась від поцілунку свого принца. Тільки в мене справжня реальність, яка не підходить до казок. Чи знаю я, що на мене чекає сьогодні? Абсолютно нічого не уявляю. А дарма!