Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Незабаром по війні негр помер. Реньє і Ріхтер мусили тим часом змінити покої на менші, бо обидва зубожіли – один лежав тепер на третьому, другий на другому поверсі. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають із негром, про якого їм повідомили, що через загострений туберкульоз горла не може розмовляти. Усе вляглося добре, поки Реньє не встав з ліжка. Перші ж кроки спрямував до покою негра, щоб його провідати, і таким чином уся справа розкрилася.

Тим часом упередження на національному тлі трохи спали, а коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він із ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Серед інших і Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.

– Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? – поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. – Я можу швидко вас навчити.

Ліліан побачила страх у голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитував кожного, хто його провідував.

– Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав із самим Ласкером.

– Я не маю до цього ні таланту, ні терпіння.

– Кожен має талант. А терпіння також придасться, коли не можна вночі заснути. Бо що іншого робити? Молитися? То не помагає. Я атеїст. Філософія також не помагає. Детективні романи – тільки ненадовго. Я пробував усе, моя пані. Усього лише дві речі помагають. Одна з них та, що біля тебе хтось є, тому я одружився. Але моя дружина давно не живе.

– А та друга річ?

– Розв’язування шахових завдань. Це таке віддалене від усього, що людське – од невпевненості і страху – таке абстрактне й дуже заспокоює. Це світ, якому не відомі ані паніка, ані смерть. І це помагає. Принаймні на одну ніч – а більше нам і не треба, правда? Тільки б пережити до наступного ранку.

– Так. Більше тут нічого не хочеться.

У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхівок гір. Хмари цього пополудня були жовті, золоті та неспокійні.

– Я мушу вас навчити, – сказав Ріхтер. – Можемо почати відразу.

Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Він прагнув товариства, а не шахових розв’язок. Прагнув когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла й наповнить легені, спричиняючи задуху.

– Як довго ви тут? – поцікавилася вона.

– Двадцять років. Усе життя, правда?

– Так, усе життя.

Усе життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий у безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі, і так само зливалися між собою роки, мовби вони були одним суцільним роком, бо й вони нічим між собою не відрізнялися. «Ні, – думала Ліліан, – тільки не так! Я не хочу так закінчити! Не так!»

– Ми почнемо сьогодні? – запитав Ріхтер.

Ліліан похитала головою.

– Нема сенсу. Я не лишуся тут надовго.

– Ви їдете в долину? – прохрипів Ріхтер.

– Так. За кілька днів.

«Що я вибовкую? – подумала раптом вона. – Адже це неправда». Але слова відлунювали в її голові, мовби не хотіли, щоб їх забули. Ліліан у замішанні підвелася зі стільця.

– Ви вже вилікувалися?

У захриплому голосі залунала така претензія, ніби Ліліан зрадила його довіру.

– Я не виїжджаю надовго, – додала поспішно. – Тільки на короткий час. Я повернуся.

– Усі повертаються, – прохрипів Ріхтер заспокоєно. – Усі.

– Я маю передати ваш хід Реньє?

– Нема сенсу. – Ріхтер перекинув фігури на шахівниці. – Це вже, власне, мат. Передайте йому, що ми мусимо почати нову партію.

– Добре. Почати нову партію. Так.

Тривога її не відпускала. Пополудні їй вдалося переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знімки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.

– Я можу його затримати на хвильку? – запитала Ліліан.

Медсестра завагалася.

– Це всупереч правилам. Уже те, що я взагалі вам це показую, порушення.

– Професор майже завжди сам мені показує знімки й пояснює. А цього разу забув. – Ліліан підійшла до шафи й витягнула з неї сукню. – Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.

Медсестра зарум’яніла.

– Жовта сукня? Ви справді казали це серйозно?

– Чом би й ні? Мені вже не пасує. Я схудла, щоб її носити.

– Ви ще могли б віддати її звузити.

Ліліан похитала головою.

– Прошу її забрати.

Медсестра взяла сукню, наче та була зі скла, і приклала до тіла.

– Я думаю, навіть пасує, – шепнула вона, дивлячись у дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. – Я залишу її ще на кілька хвилин тут. Знімки також. Потім усе заберу. Мені ще треба зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від’їхав.

– Від’їхав?

– Так. Годину тому.

– Хто це двадцятий шостий номер?

– Та мала латиноска з Боготи.

– Мануела?

– Так. Усе відбулося швидко, але цього можна було сподіватися.

– Досить загортати в папери, – сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. – Вона зовсім не від’їхала, вона не живе, померла, її вже немає!

– Звичайно, – відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин.

Ліліан