Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

– Що?! 

– Та жартую, – сміється. – Якийсь п’яний козел причепився до мене у барі, от я і вдарив його. 

– Зрозуміло. 

Закінчивши з його раною я сховала все назад і повернулася до Адама. 

– Я спочатку подумала, що твоя мама говорить про нас, тож тепер вона знає про те, що ми провели ніч разом у тому готелі. 

– Нас було четверо там.

– Цього я не казала, – перевіряю час на телефоні. – Адам, в мене до тебе прохання.. дивне прохання.

– Хочеш все ж таки переспати зі мною? – Закочую очі. 

– Ні, – сміюсь з його наполегливості. – Поговоримо з Остіном, можливо хтось у школі знущається над ним. Я бачила синці на руках та спині. 

– Я спробую. 

– Дякую, – дивлюся на вікно, а потім на чоловіка. – Хочеш кави випити? 

– Запрошуєш?

– Так. 

– Ти хочеш випити кави з людиною, що вважаєш придурком?

– А ти вважаєш мене ідіоткою, то й що? – Встаю з ліжка й беру свою сумочку. – Ти зі мною чи ні?

– Поїхали. 

Адам наполягав на тому, щоб я їхала у його машині і потім ми разом поїдемо забрати Остіна. Я погодилася, бо в обід жахливі затори і я постійно стресую через них, а так за кермом буду не я, і якщо станеться аварія, то я не буду винна. 

– Чому ти сказав Остіну, що американо, це “чоловічий напій”? – Питаю, коли ми вже сидимо за столиком в кав'ярні. 

– Я таке сказав? – Округлює очі. – А ти звідки знаєш? 

– Дам тобі ще один привід для мого звільнення – я купувала йому каву.  

– Це привід для звільнення?

– Він все ж таки дитина, – кажу розгублено. – Але не це головне. Остін відмовився від капучино і сказав, що буде пити тільки американо, а воно дуже гірке для нього. 

– Не пам'ятаю коли казав таке. 

– Ти ж знаєш, що Остін наслідує тебе? – Здивовано дивиться на мене. – Софія так казала, та і я дещо помічала. 

Відчуваю різкий біль у потилиці, ніби хтось вдарив мене. Невже досі наслідки від випитого алкоголю? 

– Я роблю все, щоб він не хотів бути схожим на мене, але здається мій метод не працює. 

– Підлітки чудово пам'ятаю найменші деталі про своїх “кумирів”. – Дзвенить у вухах, але за мить припиняє. 

– Я і про це поговорю з ним. – Робить ковток кави і я помічаю, що в нього зелені очі. 

– Дякую, – промовляю мов у трансі. 

– Ти в порядку?... Келі? – В очах починають повторюватися предмети. – Келі! 

Останнє, що я відчула, це теплі руки Адама на своєму обличчі. 

♡♡♡ 

Прийшла до тями я у лікарні. Поруч сидів Остін та Адам. 

– Що? – Звертають увагу на мене. – Ти чого не на заняттях? 

– Я покличу лікаря! – Адам виходить з палати. 

– Вже сьома вечора, занять немає. 

– Хто тебе забрав? – Бере мене за руку. 

– Адам. Він також відвіз мене на додаткові, тож не хвилюйся. 

– Як ти опинився тут? 

– Взяв таксі, – не відводить від мене погляд. – В Адама дізнався де ви. 

– Точно.. чому я тут? 

Двері до палати відчинилися і увійшов лікар, медсестра, а за ними Адам. 

Лікар мовчки оглянув мене, записав щось, а потім заговорив: 

– Келі, коли ви востаннє їли? – Намагаюся пригадати, але коли на тебе дивиться чотири пари очей, це не так вже й легко. 

– Повноцінно? – Киває. – В суботу, перед тим, як пішла до клубу. 

– А після суботи? – Медсестра. 

– Я не могла їсти, бо мене нудило від кількості випитого алкоголю. 

– Все зрозуміло, – знову щось пише, а потім віддає папірець Адаму. – Це необхідно приймати їй для шлунку, а також слідкуйте, щоб ваша подруга їла тричі на день. Інакше – це погано закінчиться для неї. 

– Дякую, лікарю! – Адам полегшено зітхнув. – Ми можемо йти вже? 

– Так, ми вже зробили всі необхідні уколи. 

Мені робили уколи? Дякую, що я була непритомна і не бачила цього. 

Лікар пішов й ми залишилися втрьох. 

– Зможеш встати? 

– Так, я в порядку вже. 

Не хочу виглядати слабкою, та Адам ігнорує мене і однаково допомагає встати й вийти з палати. Остін йде за нами. 

– Софія знає про цей інцидент? – Питаю, коли ми вже сідаємо до машини Адама.

– Ні, я нічого не казав і не збираюся, – заводить двигун.

– Я так само. – Остін сидить на задньому сидінні. – Ти як себе почуваєш? 

– Більш-менш нормально. – Брешу. 

Голова розколюється ніби хтось мене молотком вдарив, так ще й не один раз. Виїжджаємо з парковки лікарні. 

Якийсь час ми їдемо мовчки і я відчуваю легку провину. Адам виконав мою роботу сьогодні, потрібно віддячити йому якось. Він допоміг мені хоча і не повинен. 

– Хочеш щось з'їсти? – Адам дивиться на мене. 

– Навіть якщо скажу, що не хочу – ви двоє не відчепитесь від мене. 

– Ти все правильно розумієш. 

– Бургер хочу. – Не хочу, але дивлячись на переляканого Остіна, я вирішую запхати в себе їжу силоміць. 

– Гаразд. – З’їжджає з головної дороги. – Візьмемо з собою. 

Адам замовив нам їжу і отримавши її ми поїхали кудись. За словами самого Адама, нам там має дуже сподобатися. 

– Дуже приємне місце, – саркастичним тоном. – Закинута будівля.. ммм.. прямо таким романтика. 

– “Не суди книгу по обгортці”, – допомагає мені перестрибнути якусь яму. – Остін, ти зможеш сам? 

– Звичайно. – Спокійно перестрибує і йде за нами. 

Я освітлювала ліхтариком на телефоні наш шлях, щоб не вбитися ненароком. 

– Трясця, Адам, це ж просто неймовірно! 

– Згоден з Келі, – ми з Остіном стоїмо з відкритими ротами від захвату. 

– Тут все місто немов на долоні! – Гордо промовив чоловік. 

– Точно. – Погоджуюсь з ним. – Як ти знайшов це місце? 

Адам постелив нам своє худі, щоб ми могли сісти. Який джентльмен. 

– Якось прийшов сюди п'яним і заснув, а на ранок нічого не міг згадати, окрім неймовірного заходу сонця.