Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

–Вип'єш що–небудь?

–Наче ми не за тим тут.

Я впала на диван, біля дальньої стіни на підставці стояла електрогітара.

–Граєш? – запитала я, киваючи на гітару, коли він подав мені високу склянку кривавої Мері, в якій бовталося стеблинка селери.

–Бавлюся.–потиснув плечима він.

*Скромник. Гіпсон Лес Паул Стандарт... нехиленьке таке бавлення. Мої

плювки на дальність проти такого роду «пустощів» просто меркнуть.*

–Тут має бути момент, коли ти хапаєш гітару і влаштовуєш круте соло?

Він розреготався.

–Зовсім ні.

Ми про щось базікали, зрідка приплітали до розмови безглузді порівняння. Я й не помітила, як за вікном посіріло, а я витріщалася перед собою, обнявши коліна руками.

–Про що ти думаєш? – запитав він мене.

– Про "лікарняні ліжка".

–Чого? – не зрозумів Вінс.

–Ну... "У мене є один друг, який лежить навпроти мене. Я не вибирала його, він не вибирав мене..." – швидко процитувала я.– Лікарняні ліжка гурту Cold War Kids. Не чув?

–Ні. Наспіваєш?

*Звісно, мені хотілося заспівати йому. Враховуючи, що мені на вухо не наступив ведмідь. Ні, я не була шикарною співачкою, не знала, як це правильно робити, але я любила співати, у мене виходило. І я рідко робила це на людях. Звичайно, я уявляла собі, як я заводжу пісню, а він підхоплює десь у заспіві, і ми жалісливо тягнемо приспів, але в житті... в житті все інакше. Тут завжди є місце сорому, жахливому почервонінню щік, сухому горлу і зірваному в найневідповідніший момент голосу. Я вирішила не ризикувати. *

Я просто похитала головою.

–Я не співаю.

Він кивнув і, відпивши пива, передав пляшку мені. З Лів я не спілкуюся вже тиждень. Зате весь тиждень проводила в компанії Вінса. Мені моторошно говорити так, але, він ніби витіснив її... Не треба на мене так витріщатися. І поменше докору в хитаннях голови. Так, чудово. Я почуваюся стовідсотковою скотиною. Задоволені? Завтра ж зустрінуся з Лів. І взагалі самі такі! Вам не цікаво, як я провела цей тиждень?! А мені все одно. Я і так розповім.

*Тут має промайнути мій шалений тиждень пиятик із Вінсом. Під трек гурту A–ha – Take On Me, ну люблю я старечу музичку, вона звучить у рази крутіше за більшість сучасного лайна. Ось він, перший день, де ми стирчимо в пабі, я уявила собі картину, знаєте, коли в залі прикручується світло, люди на фоні ніби зникають, на передньому плані пара з двох людей, вони дивляться одне на одного спокусливо, потім тягнуться одне до одного... Так було й із нами, так, ми потягнулися одне до одного, відчуваючи дихання на губах, ще трішечки... Ми схилили голови й.... з реготом стерли одне одному пивні вусики. Потім мужик за стійкою поруч відригнув і розреготався, мабуть над жартом, якого ніхто не чув. Другий день ми провели в парку. Прикиньте, ми знаємо, де розташований парк. Щоправда, біля першого ж ставка ми зробили привал і влаштували пікнік. Із запасів була тільки бутель лагера і відерце смажених крилець. У середу, якщо не помиляюся, нас запросили на вечірку громади при універі. Усе, що я пам'ятаю, це він тримав мені ноги, поки я, стоячи на руках, пила пиво з кеги. У четвер ми пішли в кіно. Я дуже хотіла подивитися фільм, а йому нічим зайнятися було. Через нього, я якщо кіно і дивилася, то ніхріна не пам'ятаю, бо ми, що? Правильно, накидалися, як два лошки. П'ятниця... у п'ятницю ми не бачилися. У суботу теж. Але загалом тиждень вдався.*

Так, я чую, о голосе Бога. Так–так, пора підв'язати з цим пияцтвом Поривалась вже зателефонувати Вінсу, попросити тайм–аут для своєї печінки, але мене завалили роботою, та й у коледжі купа справ, він і сам зник тижні на два добрих. Не знаю, як так вийшло, але ми ні списувалися, ні бачилися. Це було навіть трохи прикро. Я розібралася зі справами і вже була б не проти підбухнути. У п'ятницю я сиділа на балконі, дочитувала останній звіт і допивала останній келих червоного, коли мені зателефонував Брендон.

–Так?

–Привіт, лялечко. Зайнята?

–Зовсім ні! – я відкинула папку зі звітом, ніби в неї хтось купу наклав.

–Вільна сьогодні о дев'ятій?

Я встала глянути в дзеркало.

–В принципі, так.

–Тоді приходь до Монті. Влаштовуємо вечірку.

–На честь чого?

–На честь мого від'їзду.

–Хто буде?

–Там усі мої.

–Блакитної крові, тобто?

–Саме так. Так, що нікого не знаєш, але я покликав для тебе Вінса.

Дивний трепет наповнив моє тіло, коли Брендон назвав його ім'я. На кшталт того хвилювання, коли так чогось чекаєш, що в момент, коли це з'являється, ти відмовляєшся, посилаючись на неготовність. Але з Брендоном відмазки не котили. Я набрала Лів і залишила їй повідомлення.

–Лів, привіт. Загалом, вибач мені, неправа, атата мені і таке інше. Я тебе люблю. Вранці наберу.

Я швиденько зібралася і вийшла. Брендон, у рожевому капелюсі ковбоя з блискітками зустрів мене біля входу.