Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Море ледь чутно шепотіло, виблискуючи на сонці мільйонами діамантових бризок.

Я лежала під парасолькою, потягуючи прохолодний коктейль через трубочку, і слухала сміх Софії та Вероніки.

День був ідеальним.

Ніжний бриз, аромат кокосу від лосьйону, солодке ліниве тепло…

"Ось так виглядає абсолютне блаженство", — подумала я, закривши очі.

Але щось змусило мене їх відкрити.

Чи, правильніше сказати — хтось.

Він.

Гордій виходив із води, тримаючи під рукою дошку для серфінгу.

Мокрий гідрокостюм щільно облягав його тіло, відкриваючи груди та рельєфний прес.

Я завмерла.

Це було наче сцена з фільму, де головний герой з'являється у найкращий можливий момент, а всі навколо затримують подих.

Ось він проводить рукою по волоссю, відкидаючи мокрі пасма з чола…

Я відчула, як моє серце зробило підозрілий кульбіт.

— Ти що, наче вперше бачиш його?

— Що? — я здригнулася, коли Софія легенько штурхнула мене ліктем.

— Я питаю, ти чула, що я казала?

— Е-е-е… Так, ні!

— Ага! — Вероніка підняла брови. — Бо вигляд у тебе був такий, наче ти щойно побачила… хм… щось дуже спокусливе.

— Дівчата, припиніть! — я зітхнула, роблячи ковток коктейлю.

— Та все ж, ти знала, що Гордій професійно займався серфінгом?

Я повернулася до них із подивом.

— Серйозно?

— Так. Він довгий час виступав на змаганнях, навіть отримував нагороди, — пояснила Софія. — А потім вирішив зайнятися бізнесом, але щоразу, коли приїздить сюди, то не пропускає жодного дня без хвиль.

Я ще раз подивилася на нього, але тепер уже з новим інтересом.

Гордій ідеально виглядав у воді.

Наче він народився, щоб приборкувати хвилі.

— А ви тут, значить, відпочиваєте? — його голос пролунав прямо над нами.

Я ледь не підстрибнула.

Він уже стояв біля нашого шезлонга, досі мокрий, з блискучими крапельками води на шкірі.

"Зосередься, Соломіє!", — нагадала я собі, силкуючись виглядати спокійною.

— Та так, чекаємо, поки коктейлі навчать нас серфінгу, — жартівливо відповіла Вероніка.

— До речі, Соломія теж хоче спробувати!

Я перехопила подих.

— Що?!

— О, чудово, — Гордій посміхнувся, і в його очах з'явився лукавий блиск. — То ходімо.

— Стривай! Я ж не казала…

Але було пізно.

Гордій простягнув мені руку, і я рефлекторно взяла її, навіть не усвідомивши, що роблю.

І тут він просто… потягнув мене за собою.

Урок виживання на воді

Хвилі ніжно обіймали мої ноги, поки Гордій тримав дошку і пояснював, що робити.

— Головне — баланс.

— О, ну з балансом у мене проблеми…

— Ти впораєшся, — його голос звучав так впевнено, що я майже повірила.

Він став позаду, притримуючи дошку, поки я невпевнено на неї забиралася.

— Отак. Тепер ноги трохи ширше…

Я спробувала, але одразу похитнулася.

Гордій миттєво схопив мене за талію.

Його руки були сильними і теплими навіть через мокрий гідрокостюм.

— Не поспішай. Відчуй хвилю.

Я глибоко вдихнула.

Одна хвилина…

Друга…

О, здається, у мене виходить!

— Дивись, вже краще! — посміхнувся Гордій.

І саме в цю мить я втратила рівновагу.

— А-а-а!

Він встиг мене підхопити, але наші обличчя опинилися надто близько.

Так близько, що я відчувала його подих.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримавшись на губах.

А я…

Я не могла відвести очей.

Усе завмерло.

Море.

Час.

Навіть вітер.

Тільки Гордій.

Тільки я.

І…

Гучний крик чайки розірвав цей момент.

Я здригнулася.

Гордій підняв голову і розсміявся.

— Здається, нам натякнули, що варто повернутися до тренування.

Я відвела погляд, відчуваючи, як палають щоки.

— Так. Точно. До тренування…

Але всередині мене все ще билося запитання:

А що, якби чайка не закричала?..