Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

Біле згорнулося в сіру грудчасту хмару, крізь яку поволі, мовби під пилом, проступили предмети. Розпластаний, прип'ятий до стелі, він дивився вниз на заляпану кров'ю бліду ляльку — зовсім без голови, тільки зеленкувато-синювата хірургічна лампа ніби виростала з плечей. Чорношкірий у замацаному зеленому халаті бризкав їй чимось жовтим на неглибоку діагональну рану від лобка майже до лівого соска. Боббі знав, що шкіра в чоловіка темна, бо той був із непокритою головою — непокритою, голеною й лискучою від поту; руки заховані під зеленими рукавичками, тому розгледіти можна тільки лискуче тім'я. Обабіч ляльчиної шиї — по кілька рожевих і синіх дермадисків. Краї рани ніби зафарбовані чимось схожим на шоколадний сироп, і маленький сріблястий розприскувач тихенько сичав, коли порскав жовтою рідиною.

А тоді в Боббі склалася картинка, і всесвіт зробив запаморочливий кульбіт. Лампа на стелі, стеля дзеркальна, а лялька — це він сам. І тут його враз ніби висмикнуло назад, як на довжезній гумці — крізь криваві стільники в кімнату зі сну, де чорношкіра дівчина ріже піцу для дітей. Водяний ніж працює безшумно, мікроскопічні частки їжі перехоплює тонким, мов голка, швидкісним потоком води. Ту штуку винайшли для скла й надтвердих сплавів, і Боббі це знав, а от піцу з мікрохвильовий таким різати... як же йому закричати хотілося — вона ж от-от пальця собі втне й не відчує навіть.

Але закричати він не міг, і поворухнутись не міг, і взагалі не здатен був до яких-небудь звуків. А дівчина любовно розрізала останній шмат, склала піцу на чисту білу керамічну тарілку й розвернулася до синього прямокутника неба за балконним вікном, де гралися її діти, — та ні, сказав собі Боббі десь глибоко всередині, — не може бути. Бо істоти, які рвонули до неї крізь вікно, були не малечею на тарзанках, ні, це були немовлята, страшні, потворні немовлята з Маршиних кошмарів, і їхні перетинчасті крила, рожеві, покручені кістки, і метал, і мембрани з переробленої пластмаси... І він бачив, які в них зуби...

— Ану назад, — сказав чорношкірий. — Утратив тебе на хвильку. Ненадовго, не бійся, на таку собі нью-йоркську хвильку... — У стельному віддзеркаленні його рука взяла з закривавленої ганчірки під боком у Боббі плаский пакунок із прозорого блакитного поліетилену. Двома пальцями лікар обережно витягнув звідти щось коричневе й схоже на пластмасове намисто. Намистинами пробігали світлі цятки — здавалося, вони тремтіли й переливалися. Вільною рукою лікар щось натиснув на краю блакитного пакунка, всередині хруснуло, мов кусачками, другий кінець намистинчастої штуки вирвався назовні, і вона почала смикатися й звиватися.

— Сколопендра, — сказав чорношкірий, підносячи ту штуку так, щоби Боббі бачив. — Новенька. Такі зараз у Тібі ставлять.

Багатоніжка безголова, коричнева, кожна намистина — сегмент тіла, й на кожній по парі блідих блискучих ніжок. А тоді хірург, мов той фокусник, крутнув затягнутими в зелене кистями, й коли багатоніжка вклалася вздовж відкритої рани, лагідно натиснув на останній сегмент, найближчий до обличчя. Сегмент відпав, і за нього хірург витягнув блискучу чорну нитку, яка правила за нервову систему. Кожна пара ніжок по черзі увіп'ялася в шкіру й стислася, стягуючи краї рани, як застібка-блискавка — нову шкірянку.

— Бач як, — сказав чорношкірий, витираючи рештки брунатного сиропу білим вогким тампоном, — не так і страшно, еге ж?

Він багато разів уявляв свою появу в помешканні Двох-На-День — але зовсім не так. По-перше, годі було уявити, що його закотять туди на кріслі, поцупленому з пологового відділення Лікарні Святої Марії, — назва й інвентарний номер вибиті лазером на тьмяному хромі лівого підлокітника. Жінка, яка везла його, цілком собі вписувалася в його підліткові фантазії — її звати Джекі, одна з двох проєктських, яких він бачив у Леона, і, як до нього потім дійшло, — одна з двох його янголок-хранительок. Крісло котилося шершавим покриттям, що тягнулося від стіни до стіни вузького передпокою, зовсім безшумно, але золотаві дзвоники на капелюсі Джекі бадьоро подзенькували, коли вона штовхала Боббі перед собою.

А ще він ніколи не подумав би, що помешкання Двох-На-День виявиться таким великим і там буде стільки дерев.

Пай, чорношкірий хірург, люб'язно пояснив, що насправді він ніякий не лікар, просто «іноді напохваті», а тоді всівся на подертий барний стілець у своїй так званій операційній, здер зелені рукавички, підкурив ментолову сигарету й дуже серйозним тоном порадив Боббі ще десь тиждень зайвий раз не сіпатися. Далі прийшли Джекі й Рія, друга його янголка, насилу натягли на нього чорні пожмакані піжамні штани, що нагадували кімоно з дешевого бойовика про ніндзя, посадили на крісло й покотили до центральних ліфтів в осерді аркокомплексу. Завдяки трьом додатковим дермам із бездонної аптечки Пая Боббі підзарядився парою тисяч мікрограмів синтетичного ендорфіну, тому був при собі й болю не відчував.

— А де мої речі? — допитувався, коли його викотили в тісний коридор, напханий нарослими за кілька десятиліть нашаруваннями кабелів і сантехнічних труб. — Де мій одяг, і дека, і все інше?

— Твій одяг, золотко, коли це так можна назвати, загорнули в пакет і лишили, щоби Пай у смітник скинув, коли руки дійдуть. Він усе з тебе позрізав на столі, бо там саме криваве шмаття було, щоб ти знав. Якщо дека в кишені при спині була, хлопці, які тебе порізали, забрали її собі, я так думаю. А тебе, везунчику, в процесі ледь не порішили. Всю саллі-стенлі собі заляпала через тебе, гад ти малий.

Здається, Рія не з добрих янголів.

— Ох, — сказав Боббі, коли вони завертали за ріг, — ясно. А скажіть, може, там викрутка була чи кредитний чип?

— Не було чипа, сонце. Але якщо ти про викрутку з двома сотнями й десяткою нових єн у ручці, то це якраз стільки моя сорочка коштує...

Дві-На-День, вочевидь, не був радий появі Боббі. Можна сказати, що він на Боббі й не дивився — чи просто його не бачив. Дивився він крізь Боббі на Джекі й Рію — і шкірився нервовою посмішкою вкрай невиспаної людини. Вони підкотили крісло