Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Де вас носило, сучки драні? — поцікавився технар, та в голосі його не було злості, сама смертельна втома і щось іще — Боббі не одразу зрозумів, що саме.

— Це все Пай, — сказала Джекі й повихляла до величезної дерев'яної колоди, що правила Двом-На-День за журнальний столик, по пачку китайських сигарет. — Перфекціоніст він у нас, наш добрий друг Пай.

— У ветеринарці навчився, — додала Рія, й Боббі зрозумів, що це для нього. — Хоча до пса його ніхто б не пустив, він увесь час нашмалений.

— Отже, — сказав Дві-На-День, і його погляд нарешті спинився на Боббі, — ти житимеш.

Очі його були такі холодні, такі стомлені й клінічно хворі, такі несхожі на очі маніакального ділка, який усім зуби заговорить і якого Боббі звик вважати справжньою особистістю, а не маскою, — що лишилося тільки опустити погляд, зашарітись і втупитися в стіл.

Метрів три завдовжки й метр завширшки був той стіл — зшитий із колод, кожна ледь не завтовшки з його стегно. Мабуть, це дерево колись у воді лежало, подумав він, — деякі фрагменти досі вкриті сріблястим нальотом, як буває з плавником. Пригадав, як грався в піску поряд із такою колодою на пляжі в Атлантик-Сіті, давно ще, в дитинстві. Але ця деревина давно у воді не бувала, і вся стільниця вкрита мозаїкою парафінових патьоків, винних плям, хаотичних слідів матового чорного напилення, темних опіків від сотень сигарет. Стіл так щільно завалений їжею, сміттям і електронікою, що здавалося, ніби якийсь вуличний торговець вирішив розсортувати на ньому товари, а тоді перервався на вечерю. Було там кілька напівз'їдених піц із крилем і червоним соусом — і від їхнього вигляду шлунок Боббі глухо загурчав, — а ще напівзавалені стоси різномастих софтів, брудні келихи й склянки з забичкованими в рештках вина недопалками, рожева полістиролова таріль із посохлими канапе, надпиті й нечіпані банки пива, антикварний тактичний кинджал «Ґербер» без піхов на пласкому бруску полірованого мармуру, щонайменше три пістолети й, певно, кількадесят загадкових пристроїв, консолей та іншого кіберковбойського обладнання, від якого зазвичай у Боббі починала текти слина.

Зараз слина в нього текла на похололий шмат піци з крилем, та голод був незначною неприємністю порівняно з приниженням, яким накрило від усвідомлення, що Двом-На-День просто начхати. Боббі, звісно, не вважав його другом, але часом плекав усе-таки надію, що той бачить у ньому особистість — талановиту, ініціативну, здатну вирватися з Баррітауна. Але по очах було видно, що Боббі для нього не просто ніхто, а ще й вілсон...

— Послухай сюди, друже мій, — озвався хтось іще, і Боббі глянув перед собою. Обабіч Двох-На-День на пухкому шкіряному дивані з хромованими ніжками тепер сиділо двоє чорношкірих чоловіків. Першим говорив той, що був у якійсь довгій сірій мантії й носив старі окуляри в пластмасовій оправі. Прямокутні, завеликі й ніби без скелець. Другий був удвічі ширший у плечах за Двох-На-День, але вбраний у такий простий чорний костюм-двійку, як у японських ділових мужиків у кіношоу. Білосніжні, чистісінькі манжети застібнуті квадратними запонками із золотими мікросхемами.

— На жаль, не можемо дати тобі відлежатись і оклигати, — сказав перший, — бо в нас тут серйозна проблемка. — Він замовк, зняв окуляри й потер перенісся. — Нам потрібна твоя допомога.

— Бля, — промовив Дві-На-День. Він подався вперед, витягнув китайську сигарету з пачки, що лежала на столі, підкурив від тьмяного олив'яного черепа завбільшки з величенький лимон і потягнувся до келиха з вином. Той, що в окулярах, простягнув руку й тонким коричневим пальцем торкнувся його зап'ястя. Дві-На-День відпустив келих і відхилився на спинку дивана, чимдуж удаючи, ніби нічого не сталося. Окулярних усміхнувся до Боббі.

— Каунт Зіро, так? Кажуть, так ти себе звеш?

— Так, — радше здавлено каркнув Боббі.

— Нам треба знати про Діву, Каунт.

Чоловік запитально дивився на нього й чекав.

Боббі моргнув.

— В'єж Мірах, — сказав той і вдягнув окуляри. — Мати Наша Свята, Діва Пречудесна. А ще ми її звемо, — тут він здійняв лівицю й зробив якийсь рух пальцями, — Езілі Фреда.

Боббі усвідомив, що сидить роззявивши рота, й стулив його. Три темні обличчя вичікувально дивилися. Джекі й Рія кудись зникли, і хлопець не помітив, коли вони пішли. Раптом накотила паніка, і він заходився озиратися, вдивлятись у моторошний вазонний ліс довкола. Трубчасті тепличні лампи звисали під усіма можливими кутами, стирчали врізнобіч — мов рожево-пурпурові шпажки, пронизували зелену листяну масу. Жодних стін. Не видно ніяких стін. Диван і подряпаний стіл стоять посеред такої собі галявини з долівкою з голого бетону.

— Ми знаємо, що вона являлася тобі, — сказав другий, міцний, і акуратно поклав ногу на ногу. Коли поправляв холошу так, щоб ідеально випрасувана стрілка не зім'ялася, золота запонка на манжеті сліпучо підморгнула Боббі. — Ми знаємо, розумієш?

— Дві-На-День каже, це був твій перший набіг, — сказав перший. — Це правда?

Боббі кивнув.

— Тоді Леґба обрав тебе, — сказав чоловік і знову зняв порожню оправу, — коли вже звів із В'єж Мірак. — Він усміхнувся.

Боббі знов відкрив рота.

— Леґба, — повторив чоловік, — покровитель доріг і стежок, лоа комунікацій...

Дві-На-День забичкував сигарету просто в пошрамовану стільницю, і Боббі помітив, що рука технаря тремтить.

10. Ален

Вони домовилися про зустріч у ресторанчику на мінус п'ятому поверсі центру «Кур Наполеон» під Луврською пірамідою. Місце знайоме обом, хоча й не пов'язане з якимись особливими спогадами ні в неї, ні в нього. Це Ален запропонував, і вона підозрювала, що вибирав він украй ретельно. Емоційно нейтральна територія: для обох звична, але й до спогадів не прив'язана. Старомодний інтер'єр початку століття: гранітні прилавки, чорні колони, що підпирають стелю, дзеркальні стіни й меблі на манер вуличних італійських — непоказні, з темної сталі, — які могли б бути родом із будь-якого з десятка минулих десятиліть. Столики вкриті сірими лляними скатертинами в тонку чорну смужку, обкладинки меню, сірникові коробки й фартухи офіціантів — із таким самим орнаментом.

Марлі прийшла в шкіряному пальті, яке привезла з Брюсселя, червоній лляній блузі й нових чорних джинсах. Андреа вдала, ніби не помітила, як старанно подруга добирала вбрання для цієї