Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

редагував, хтось мав її вичитати, хтось її ілюстрував, хтось верстав, хтось робив коректури, а потім хтось вносив правки у верстку і хтось знову робив коректури, хтось робив остаточну верстку, хтось вкладав у верстат, хтось уже востаннє вичитував перші надруковані аркуші, хтось знову вкладав у верстат і аркуш за аркушем вкладав до іншого пристрою, який ці книги переплітав, хтось їх брав і пакував, хтось мусив виписати за книгу й за всю роботу над книгою рахунок, хтось мав вирішити, що вона не годиться для читання, хтось мав її засудити й віддати наказ про знищення, хтось мав скласти книги на складі, хтось мав їх покласти у вантажівку й привезти пакунки книг сюди, де робітники й робітниці в червоних, синіх, жовтих і оранжевих рукавицях виривають нутрощі книг і кидають їх на стрічку, яка глухо, але точно і рвучко відносить наїжачені сторінки під гігантський прес, який пресує їх у пакунки, а пакунки відправляються на фабрики, де з них зроблять невинний, білий, не забруднений літерами папір, на якому видрукують нові, інші книги… Отак, спершись на поручень, я дивився вниз на людську працю, я бачив, як на сонце вийшла вчителька і привела групу школярів, і зауважив, що вчителька привела екскурсію, щоби діти побачили, як пресують старий папір, але помітив, як учителька взяла книгу, привернула увагу дітей і продемонструвала процес рвання так, щоби діти зрозуміли, і діти брали книжки одну за одною, знімали палітурку і обкладинку, бралися пальчиками за сторінки й намагалися їх вирвати і розірвати книгу, книга захищалась, але врешті сила дитячих рук виявлялася більшою, дитячі чола яснішали, робота горіла в руках, як і в робітників із робітницями, які кивками заохочували дітей до роботи… Якось так це відбувалося тут у Бубнах, що я згадав, як був на екскурсії на птахофабриці в Лібуші, як тутешні діти виривали нутрощі з книжок, так молоді робітники в Лібуші виривали вправними рухами з підвішених на рухомій стрічці курей заживо печінку, і легені, і серце, і кидали ці нутрощі в приготовлені тази, поки стрічка рвучко відносила курей на подальші операції, а я дивився на це і бачив, які всі ці дівчата за роботою в Лібуші веселі й сміхотливі, поки на майданчиках у тисячах кліток сидять живі й напівмертві курчата, деякі, вирвавшись із заґратованих кліток, сидять на бортах вантажівок, деякі дзьобають і гадки не мають утекти від гаків рухомої стрічки, куди молоді дівчата за горло підвішують курчат, які в клітках сидять по десятеро… Я спостерігаю згори, як діти вчаться рвати книги, бачу, як, розохотившись, мусили зняти футболки й светрики, бачу, як кілька книг змовилося й боронилося так, що один хлопець і одна дівчина пошкодили пальці, забруднили пальці твердими палітурками бунтівних книг, але робітниці взяли недорвані бунтівні книги, одним махом витягли нутрощі й кинули наїжачені сторінки на рухому стрічку, поки вчителька мотала бинтом пошкоджений дитячий палець. Небеса не гуманні, і з мене досить. Я обернувся і спустився, а коли виходив, хтось мене покликав… Гантю, старий ти лисе, що ти на це скажеш? Я обернувся, біля поручня на сонці стояв молодик у оранжевій американській кепці, театрально тримаючи пляшку, повну молока, він стояв там, наче статуя Свободи зі смолоскипом над Нью-Йорком, сміявся і трусив ту склянку, і я бачив, як решта робітників і робітниць сміються, бо я їм, мабуть, подобаюся, бо мене знають, бо весь той час, поки я тут блукав і сумував, вони стежили за мною, раділи з того, який вражений я цим гігантським пресом і ними… Тепер вони сміялися і трусили в повітрі жовтими і оранжевими рукавицями, я схопився за голову й пішов геть по коридору, за мною лунав сміх на різні лади, від якого я втікав довгим коридором, обкладеним тисячами пакунків книг, увесь тираж книг дефілював і нісся назад, поки я втікав коридором. Лише в кінці цього довгого коридору я зупинився і не стримався, відірвав обкладинку книги й дізнався, що діти рвали, і двоє з них забруднило пальці сторінками Каї Маржіка[14], я витягнув книжку й подивився на останню сторінку, де дізнався, що тираж вісімдесят п’ять тисяч, загалом три частини, тож майже чверть мільйона Кай Маржіків марно бореться з дитячими пальчиками… Заспокоївшись, я йшов іншими коридорами, навколо мене дефілювали тисячі книг у пакунках, безборонні й тихі, точно так, коли я був на екскурсії в Лібуші на курячій бойні, кури, які втекли з клітки, ходили і дзьобали навкруги рухомої стрічки, аж поки дівоча рука їх хапала, заживо надягала на гак рухомої стрічки і прорізала куряче горло, нерозвинені курчата, що тільки почали коло свого життя, як і книги у цьому складі, повинні йти передчасно на смерть. Якби я їхав у Грецію, подумав я, пішов би на поклон до Стаґіри, де народився Арістотель, якби я їхав у Грецію, я б точно, хай навіть у підштанках, оббіг стадіон в Олімпії, у підштанках зі шнурівками навколо щиколоток я пробіг би коло пошани на честь усіх переможців усіх олімпіад, якби ж я їхав у Грецію. Якби я їхав із бригадою соціалістичної праці у Грецію, я прочитав би лекцію не тільки про філософію й архітектуру, а й про всі самогубства, про Демосфена, Платона, Сократа, якби ж я міг поїхати з бригадою соціалістичної праці у Грецію… Але вже настала нова епоха, новий світ, ця молодь у ньому на висоті, вже все на світі інше й інакше. Так я медитував і спускався заднім входом у свій склеп, до півтемряви й світла лампочок і запахів, я погладив блискучі стінки корита свого преса, дерево, що вказувало на свій вік, стояв там, і раптом почувся крик і наполегливий рев, я озирнувся, і за мною стояв мій шеф із очима, налитими кров’ю, і кричав, і трубив до стелі свій жаль від того, що мене так довго не було, і що знову і двір, і підвал повні старого паперу аж до стелі, я не розумів, що верещить мій шеф, але відчув, що я жахлива людина, і з нього досить, і кілька разів він повторив слово, яке мені ще ніхто ніколи не говорив, що я бовдур, бовдур, бовдур. Гігантський прес у Бубнах і молода бригада соціалістичної праці на одній шальці моральних терезів, а я на другій, тоді я бовдур, я ще менший, ніж мій маленький прес, літня поїздка бригади в Елладу, а я просто бовдур. Тож після обіду