Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

я працював на одному диханні, я вантажив старий папір вилами так, ніби працював у Бубнах, блискучі корінці книг кокетували зі мною, але я боронився й постійно повторював: ти не смієш, не смієш дивитися до жодної з книг, маєш бути холодним, як корейський кат. Я працював, ніби накладаючи лопатою купу неживої глини, машина працювала, як божевільна, кректала й трусилася, мотор нагрівався, вона не звикла до такого темпу, була якась застуджена й ревматична від цього підвалу, коли мені захотілося пити, я вибіг і проніс через двір літрову пляшку молока, коли напився, здавалося, що ковтнув колючий дріт, та я не здавався, пив малими ковтками, як у дитинстві, коли ложками ковтав риб’ячий жир, таке жахливе було те молоко, за дві години мені вдалося відібрати трохи паперу під стелею, і дірка в підлозі двору вивільнилася, був четвер, тож, як і щочетверга, якого я чекав завжди в піднесеному настрої, працівник бібліотеки університету імені Коменського привіз ящик списаних книг, стояв над діркою в підвал і зверху сипав мені під ноги весь той ящик філософських книг, але я їх усі склав у корито, побачивши тільки, і від цього серце моє похололо, «Метафізику моралі», та я вкинув її вилами в корито, як сміття з металевих кошиків, що висять на канделябрах, і працював далі, пакунок за пакунком, без репродукцій старих і нових майстрів, пакунок схожий на пакунок, я просто виконував роботу, за яку мені платили, ніякого мистецтва чи творчості, породження краси, я просто відбував роботу, починаючи розуміти, що якби я так працював, то міг би сам із собою створити бригаду соціалістичної праці, сам собі дати обіцянку, що підвищу продуктивність на п’ятдесят відсотків, і за це, безперечно, міг би поїхати не тільки на заводську дачу, але й у відпустку до прекрасної Греції, де в довгих підштанках пробіг би коло на стадіоні в Олімпії й поклонився Стаґірі, рідному місту Арістотеля. Я ковтав молоко прямо з пляшки й працював, переконаний, що я ще не бовдур, працював нечутливо й нелюдськи, наче біля гігантського преса в Бубнах, і під вечір, коли я закінчив і підтвердив, що не бовдур, шеф, який мився у душовій за кабінетом, між потоками гуркотливої води сказав, що більше зі мною не говоритиме, що подав на мене скаргу начальникові й повідомляє мені, що я можу йти пакувати старий папір кудись в інше місце. Тож я сидів якийсь час і слухав, як він утирався бавовняним рушником, слухав, як тріщить його сиве волосся, і раптом мені забракло Марусі, яка багато разів писала мені, що живе тепер у Клановіцях і запрошує мене прийти на неї поглянути. Натягнувши на брудні ноги шкарпетки, я вийшов на вулицю, я поспішав на автобус, уже сутеніло, і я в глибокій меланхолії вийшов у містечку серед лісу, розпитав адресу Марусі й уже в темряві стояв перед лісовим будиночком, за яким сідало сонце, я відчинив хвіртку, нікого не було ні в коридорі, ні в передпокої, ні в кухні, ні в кімнатах, крізь відчинені двері я вийшов у садок і там злякався ще більше, ніж уранці в Бубнах. На тлі високих сосен і бурштинового неба, де повільно опускалося за горизонт сонце, стирчала велика скульптура ангела, велика, як пам’ятник Чеха в Чехових садах на Виноградах[15], на скульптуру спиралася драбина, де стояв старий у блакитному плащі, білих штанях і білих черевиках і молоточком різьбив із каменю гарну жіночу голову, вже навіть не жіночу, не чоловічу, а обличчя андрогінного ангела з неба, в якому немає статей, немає шлюбів, я бачив, як той старий пан поглядає вниз, де сиділа моя Маруся в кріслі, тримала троянду і нюхала її, а старий дивився на її риси й переносив їх у камінь вправним долотом і легкими ударами молоточка, у Марусі було вже сиве волосся, але вона була підстрижена, наче дівчата з інтернату, такою чоловічою стрижкою, як у спортсменок, атлетка, що набралася душевності, одне око було трохи нижче й додавало піднесеності настрою, здавалося навіть, що Маруся трошки косить на одне око, але я бачив, що це не вада ока, що це просто посунуте око, яке кудись задивилося і тепер уже постійно дивиться за межу нескінченності в самісінький центр рівностороннього трикутника, в серце буття, що це її косе око — послання вічної недосконалості діаманта, як гарно написав один католицький екзистенціаліст. Я стояв, ніби громом побитий, найбільше в скульптурі мене дивували два великі білі крила, як дві велетенські шафи, ті крила і пір’я неначе рухалися, ніби Маруся ними злегка ворушила, ніби хотіла злетіти або навпаки щойно приземлилася після польоту в небесах, я бачив на власні очі, що Маруся, яка боялася читання і не прочитала жодної порядної книжки, якщо й починала, то тільки, щоб заснути, наприкінці свого життєвого шляху дісталася до святості… Коли впала темрява й почалася ніч, старий митець досі стояв на білій драбині, де світилися його білі штани й білі черевики, ніби висів у небі, Маруся подала мені теплу руку, обняла мене і сказала, що той старий пан — останній її коханець, остання ланка у ланцюгу чоловіків, з якими в неї щось було, її коханець, який любить її вже тільки духовно, на знак чого вирізає їй пам’ятник, яким вона за життя милуватиметься в садку, а після смерті цей ангел стоятиме в неї на могилі як пригніток труни. І поки старий митець стояв на драбині й працював над виразом обличчя у світлі місяця, який показався і розсвітив митцеві дорогу для долота, Маруся провела мене своєю віллою від підвалу аж до горища, тихо розповідаючи, як до неї з’явився ангел, і вона його послухала, домовилася з копачем, за останні гроші купила ділянку в лісі, той копач викопав фундамент і спав із нею в наметі, потім дала йому копняка й домовилася з каменярем, каменяр спав із нею, й кохався з нею в наметі, й побудував стіни, а потім Маруся домовилася з теслею, і той зробив на її новобудові всі теслярські роботи, а вночі з нею спав уже в кімнаті, в одному ліжку, та вона й теслі дала копняка й домовилася з бляхарем, який спав із нею в тому ж ліжку, що й тесля, але зробив для неї всі бляхарські роботи, а після завершення бляхарських робіт вона і йому дала копняка й домовилася із покрівельником, який кохався з нею в ліжку, але при цьому оббив