Читати книгу - "Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан"

Вони увійшли в намет. Усередині стояв грубо збитий стіл, а стільцями слугували колоди. Поруч була лежанка, де солдати могли переночувати перед наступною битвою. Хтось спав у повній екіпіровці на випадок раптового нападу. На столі стояли кілька глиняних чарок і бутель горілки.

Бетфорд узяв бутель, відкоркував його і розлив вміст по чарках. Потім одразу висьорбав одну залпом, налив ще й простягнув Кліффорду. Той міцно вхопив чарку і так само залпом осушив її, відчувши різкий присмак спирту.

- Ух, добре пішла... - сказав Бетфорд. - Ну що ж... Як тобі загалом сьогоднішня битва?

- Таке відчуття, що я збожеволів, - зізнався Кліффорд. - Я не повинен тут бути... І досі не можу зрозуміти, як опинився.

- Розумію, брате, - сказав Бетфорд. - Щодня перед сном повторюю собі те саме... Скільки ж невинних людей забрала за собою ця довбана війна... Але, на жаль, загарбники прийшли на нашу землю, і наш обов'язок її захистити. Будемо сподіватися, що незабаром на фронті настане переломний момент, і ми зможемо пробитися до кордонів Елтрії, а потім уже піти на столицю... Тоді, звісно, війна закінчиться, але в будь-якому разі ще багато людей загине...

- Війна загалом - погана штука, - сказав Кліффорд. - Правителі посилають людей на забій, а ті тільки раді один одного повбивати... І заради чого все це? Звісно ж, заради особистих інтересів владик, заради їхнього золота, заради розширення влади, зрештою... Ну і, щоб ті ж правителі могли вписати своє ім'я в криваву історію, зрозуміло...

- Ти маєш рацію... - кивнув Бетфорд. - Утім, не тільки королі чи імператори винні в усьому. Люди за натурою жорстокі й жадібні. Багато хто йде вбивати собі подібних з особистих спонукань...

- Угу... - похмуро відповів Кліффорд.

Раптом його свідомість прояснилася. Намет, табір і сам Бетфорд почали зникати. Усе навколо розчинялося, як міраж. І незабаром він знову опинився на сирій землі перед лігвом Лиха. Над ним схилився Джилліан, підносячи до його носа часник. Кліффорд вдихнув різкий запах і поступово прийшов до тями. Джилліан відклав часник убік.

- Кліффорде, ти як? - поцікавився Джилліан. - Ти маєш такий вигляд, наче зараз окочуришся.

- Так це все була неправда... - пробурмотів Кліффорд. - Я в порядку...

- Як же я радий, що з тобою все гаразд, друже! - вигукнув Фоллар.

Він простягнув Кліффорду руку. Той вхопився за неї і піднявся на ноги. Джилліан підняв меч Кліффорда з землі й передав йому, а той зі свого боку встромив його назад у піхви.

- На, більше не втрачай, - усміхнувся він. - Я радий, що ти нарешті прийшов до тями.

- Нам потрібно діяти швидко, - зібрався з силами Кліффорд. - Ходімо.

Мисливці мовчки кивнули. Тримаючи в руках смолоскипи, вони увійшли всередину печери. Кліффорд залишив свій факел зовні лігва Лиха. Увійшовши всередину, вони опинилися в просторій печері. Зі стелі звисали сталактити, а тиша давила на вуха. Навіть кажани тут не гніздилися, хоча зазвичай полюбляли такі місця. Єдиним звуком був тихий плескіт води - ліворуч дзюрчав підземний струмок.

Однак найбільше увагу мисливців привернули світні кокони, розкидані по печері. Вони випромінювали дивне блакитнувате світіння, немов містили в собі невідому енергію. Мисливці, намагаючись не шуміти, стали обережно пробиратися вперед, уважно вивчаючи кокони.

- Кокони, - сказав Кліффорд. - Цікаво, навіщо вони тут.

- Не знаю... - сказав Джилліан. - Ніколи такого раніше не бачив.

- Я б вважав за краще триматися від них подалі! - сказав Фоллар. - Хіба мало чого з них може вискочити!

- Не бійся, - сказав Джилліан. - Навіть якщо з них хтось вилупиться, ми з ними швидко розправимося.

- Спробуємо підійти ближче, - сказав Кліффорд.

Мисливці мовчки кивнули йому, а потім разом із Кліффордом наблизилися до одного з коконів, що світяться. Джилліан підійшов впритул до кокона і помацав його на дотик. У цей момент він немов відчув присутність якоїсь дуже могутньої енергії, яка пульсувала зсередини.

- Спробуємо його відкрити, - сказав Кліффорд.

- Ти в цьому впевнений? - запитав Фоллар.

- Ризикнемо, - відповів Кліффорд.

Він заніс меч над коконом, а потім спритно розрубав коріння навпіл. Ті розтиснулися, і через якийсь час із нього вилетів блакитний вогник, збивши Кліффорда з ніг. Той упав на підлогу, пролежавши на ній кілька секунд, потім піднявся. Мисливці побачили перед собою духа у вигляді сяючого блакитного світла. Його сліпуче світіння охопило собою всю печеру, а потім трохи потьмяніло.

Перед мисливцями постала людська фігура - бородатий чоловік із короткою стрижкою. Колір його волосся й очей не можна було розрізнити, оскільки він світився блакитним світлом. На ньому був плащ і клепаний нагрудник, на поясі висів трофейний трюк, а також порожні піхви, в яких, очевидно, колись був меч. Якщо підсумувати, він був схожий на воїна...

Перш ніж мисливці встигли щось сказати, дух випередив їх і заговорив:

-Дякую... Я й не сподівався, що хтось мене визволить... Тепер, принаймні, я зможу нарешті знайти спокій.

- Хто ти? - запитав Джилліан. Усі мисливці одночасно наставили мечі, готуючись, у разі чого, оборонятися.

- Опустіть мечі, хлопці, - сказав дух. - Ви ж не хочете ними поранитися?

- Жартівник... - сказав Кліффорд. - Дозволь пояснити, хто ти, чорт забирай, такий?

- Я якраз збирався представитися, - тим самим спокійним голосом промовив дух. - Мене звуть Вілланд, я командир мисливського загону, такого ж, як ваш... Точніше сказати, уже колишній командир.

- То це ви взялися за замовлення на хвацько від графа Берімора? - поцікавився Джилліан.

- Саме... - сказав Вілланд. - Як я розумію, вас прислали до нас на заміну? Дивно... Що ви ще живі.

- Розкажи, як усе було? - вставив своє слово Фоллар.

- Та що там розповідати, - зітхнув дух. - Взялися за замовлення на це чудовисько, думали, робота буде раз плюнути... Чули, звісно, всі ці легенди про стародавнього духа, який наводить страх і жах на околицю, де він оселиться, проте всерйоз до неї не поставилися. І, як видно, даремно...