Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

тільки я поміг йому добутись до Карачі, а далі він сам знає, що робити. Тоді я йому звелів чекати, поки смеркне настільки, що я зможу доїхати до селища, не впавши нікому в очі. Але Бог у премудрості своїй дав британському солдатові, хоча той часто буває великим урвиголовою, серце таке м’яке, як у малої дитини, щоб він вірив у своїх офіцерів і слухняно йшов за ними у всілякі незручні й небезпечні місця. Змусити його повірити в «цивільного» не так легко; але вже як він повірить, то безоглядно, по-собачому. Я мав честь приятелювати з солдатом Ортерісом більш як три роки, хоча й не підряд, і ми завжди були чесні один з одним. Отож він і вирішив, що я говорю з ним не так собі, а цілком щиро.

Ми з Малвені покинули його у високій траві коло берега й пішли, теж ховаючись у траві, до мого коня. Солдатська сорочка на мені кусалась немилосердно.

Щось зо дві години чекали ми, поки смеркне і я нібито зможу поїхати. Про Ортеріса ми говорили пошепки, зате пильно прислухалися, чи не долетить який звук з того місця, де ми його покинули. Одначе не чули нічого, крім вітру, що шелестів травою.

— Скільки разів уже я його лупцював, — поважно казав Малвені. — Ременем трохи не до смерті вбивав, а ніяк не міг отих нападів сказу з його дурної голови вибити. Де там! Та й не дурна в нього голова, від природи він розважний і кмітливий. То в чому ж річ? Чи так його виховано — але хто там його виховував? Чи так навчено — але де там він учився? От ви, мовляв, багато знаєте, то скажіть мені!

Але я теж не знайшов відповіді. Я все думав: чи довго ще витримає Ортеріс там, на березі, і чи не доведеться мені справді допомогти йому дезертирувати, як обіцяв?

Уже як смерклося і я з великим гнітом па серці заходився сідлати коня, ми раптом почули з річки дикий репет..

Злі духи вийшли з солдата Стенді Ортеріса, № 22639, другої роти. Самотність, присмерк і довге чекання вигнали їх, як я й сподівався. Ми чимдуж кинулись туди й побачили, що він гасає в нестямі на траві, вже скинувши з себе мою куртку. І репетує, кличучи нас, мов навіжений.

Коли ми добігли до нього, він обливався потом і тремтів, мов схарапуджений кінь. Насилу ми його заспокоїли. Він скиглив, що на ньому «цивільна шкура», і хотів просто поздирати з себе все моє. Я наказав йому роздягатись, і ми якомога хутчіш удруге помінялись одежею.

Шурхіт власної цупкої сорочки й рипіння черевиків неначе зовсім вернули його до тями. Він затулив руками очі й пробелькотів:

— Що ж це таке було? Я не здурів і голови на сонці не напік, а був… а робив… а був… а наробив… Що я наробив?

— Що ти наробив? — перепитав Малвені. — Ти зганьбив себе — та це ще пусте. Ти зганьбив другу роту, а що найгірше — ти зганьбив мене! Мене, того, хто навчив тебе ходити між людьми як людина — коли ще ти був шмаркатим, недотепним, плаксивим новобранцем. Та ти й нині такий, Стенлі Ортерісе!

Ортеріс якусь хвилину мовчав. Тоді розстібнув пояса, аж важкого від півдесятка значків інших полків, що з ними разом колись стояв його полк, і подав товаришеві.

— Битися з тобою, Малвені, я не доріс, — сказав він, — однаково ти мене налупцюєш; то на ось оце і хоч надвоє ним мене розрубай, коли бажаєш.

Малвені обернувся до мене:

— Залиште нас удвох, добродію.

Я залишив їх удвох і дорогою додому багато думав про Ортеріса зокрема і про мого приятеля солдата Томаса Аткінса, що його я люблю, — взагалі.

Але так ні до якого висновку й не дійшов.

Данґарина кара

Поглянь на блідного мученика у вогненній сорочці.

Друкарська помилка

Цю легенду ще й досі розповідають у шалевих лісах Бербулдських гір і на підтвердження показують колишній будинок місії — нині пустку без вікон і даху. Зробив це великий бог Данґара, Бог того, що є, прегрізний, одноокий, з червоним слонячим іклом; і хто зречеться віри в Данґару, того неминуче покарає шаленство Ята — недуга, що впала на синів і дочок народу бур’я-колів тоді, коли вони відвернулись від Данґари і натягай на себе одежу. Так каже Атхон Дадзе, верховний жрець храму й охоронець Червоного Слонячого Ікла. Та коли ви спитаєте помічника начальника округи, що наглядає за плем’ям бур’я-колів, він тільки засміється — не тому, що не любить місіонерів, а просто тому, що сам бачив Данґарину помсту над духовними дітьми Юстуса Кренка, пастора Тюбінгенської місії, та його шановної дружини Лотти.

А тим часом коли хто й заслужив ласки богів, то якраз пастор Юстус Кренк із Гейдельберга, що, повіривши в своє покликання, приїхав у ті дикі нетрі й привіз із собою біляву голубооку Лотту.

— Ми будемо цих поган, що в темноті ідоловірства скніють, кращими зробити, — казав Юстус на початку своєї місіонерської діяльності. — Авжеж, — додав він переконано, — вони стануть добрі й своїми власними руками працювати навчаться. Бо всі добрі християни повинні працювати.

І на платню, скромнішу, ніж одержує в Англії причетник, Юстус Кренк якось жив у своїй місії за Камалою й Малаїрською ущелиною, над річкою Бербулдою, під голубою горою Пантх, на вершині якої стоїть храм Дангари, — в самому осередді краю бур’я-колів — голих, добросердих, несміливих, безсоромних і ледачих бур’я-колів.

Чи знаєте ви, як то жити на такому аванпості віри? Спробуйте уявити собі самотність, більшу, ніж на найменшому провінційному посту, куди закидала вас служба, — самотність, що огортає вас, тільки-но ви вранці розплющите очі, й стрімголов жене поринати в денні труди? Листів ви не одержуєте, жодної білої людини, щоб хоч побалакати, біля вас нема; поїхати ви нікуди не можете, бо нема й доріг; звичайно, їжа, щоб не вмерти з голоду, у вас є, але смаку в ній немає; і все, що може бути у вашому житті доброго, гарного й цікавого, ви мусите шукати в собі або в благодаті, зісланій на вас.

Зранку, лопочучи босими ногами, до вашої веранди збігаються навернені, й нерішучі, й відверті невіри. Ви повинні бути безмежно добрі й терплячі, а крім того, ще й проникливі, бо маєте діло з наївністю дитини, досвідом дорослої людини й хитрістю дикуна. У вашої пастви сотні всіляких матеріальних потреб, що про них вам слід пам’ятати; а головне — ви повинні, коли вже вірите в свою