Читати книгу - "Остання любов президента"

— Але ж паспорти у них однаково російські, — міркую я вголос. — Навіщо нам вплутуватись у цю справу?

— Але я триматиму вас у курсі справ. Росія цінує допомогу в таких ситуаціях.

— Добре. Будеш доповідати, — погоджуюсь я.

Дивно, але ранковий візит Колі Львовича не псує мені настрою. Хоча церковний передзвін і поява глави адміністрації — речі діаметрально протилежні. Але новина, яку приніс Коля Львович, видається мені цікавою, і я прошу помічника терміново розшукати мені генерала Свєтлова.

За п’ятнадцять хвилин ми разом з генералом уже п’ємо каву.

Мої підозри виправдалися — уся ця «приморська» команда зараз летить до нас в Україну. Це перший результат операції «Чужі руки». Цього разу руки були українськими.

— Ми збудували для них в’язницю у Карпатах, у горах. На триста чоловік, — доповідає генерал. — Будували турки. Як готель. Тож умови в ній відмінні. Периметр і служби добудовував будбат.

— Так ми незабаром станемо Кубою для Росії, — посміхаюсь я.

— Чому? — не розуміє Свєтлов.

— Кубою для російського «талібану». Жартую, — додаю я, розуміючи, що мій жарт не пройшов.

— Треба підготувати список для спецкоманди. Регіон я вже вибрав — Запоріжжя. Саме час привести там усе до ладу.

— Приводь. А заміна на посади, які звільняються, вже підготована?

— Так. Здебільшого з колишніх наших.

— Це добре, але ти й на «піхоту» зваж. А то мені потім військові скажуть: «Чому ви лише чекістам довіряєте?»

— Є й військові. — Свєтлов знизує плечима. — Добре, кількох візьмемо.

— І пиріжок візьми. Свіженький. — Я вказую поглядом на срібну вазу. — І я візьму.

Ми обоє жуємо ніжні пиріжки з полуницями, запиваємо кавою, і я думаю, що понеділок може бути найкращим днем тижня, якщо його правильно розпочати — з калатання дзвонів.

37

Київ. 31 грудня 1984 року.

Ну й завірюха! Йдеш не вулицею, а крізь стіну колючого, що заліплює очі, снігу. До того ж темно, а вуличні ліхтарі помітні лише тоді, коли підходиш до них впритул. Вони схожі на казкові квіти — жовта кулька на бетонній стеблині. Подивився знизу догори — побачив, а відійшов та озирнувся — сніг у вічі, а за снігом — темрява.

Я підняв комір кожуха з овечої шкури. Комір високий. Впритул до кролячої шапки-вушанки. Лише мої очі залишились відкритими для снігових атак. Але я потерплю.

У моїй сумці — дві пляшки коньяку і одна — кіпрського мускату з гарною назвою «Лоель». А я йду до ментів у райвідділ. Святкувати Новий рік. Дуже вибирати не було з чого. Місяць тому Женьку забрали до армії. Продавщиця овочевого, з якою ніби назрівав романчик, страшно налякала мене проханням познайомити її з моїми батьками і відсвяткувати Новий рік у моїй сім’ї. Щоб не втікати з ганьбою, я вигадав у себе підозру на сифіліс. І вона терміново поїхала святкувати до себе на батьківщину — у Вінницю. Це було тиждень тому. А зараз я взагалі з жахом думаю, як я міг познайомитися з нею, з цією Ритою? П’яний був, чи що?

І от, виявилося, що лише менти мені раді. Воно, звичайно, зрозуміло. І я для них зрозумілий. Навіть підписав якісь там папірці, ніби я згоден бути позаштатним співпрацівником міліції і брати в чомусь там участь. Але це їм для звітності. У кінці року в них виявилася нестача інформаторів, які були на обліку. Пам’ятаючи про їхню допомогу під час розбірки з «кругами», я погодився покращити їхню звітність. I ось — нагорода. I Гусейнову саме старшого лейтенанта присвоїли.

Вже в райвідділі, узявши з моїх рук принесені пляшки, сержант Ваня ховає їх до загального холодильника. I вони дзвенять, вдаряючись в боки пляшок з шампанським та горілкою, що вже стоять там. Десята вечора.

Я допомагаю зсунути докупи два письмові столи, і виходить великий стіл-квадрат.

— А скатертина? — запитую я.

— Буде тобі й скатертина! — весело відповідає сержант Ваня. Він зникає і повертається з величезною целофановою політичною картою світу.

Застилає нею стіл. Звичайно, це не скатертина, її краї не звисають, як мали б. Але стіл вона закриває, і це головне.

Сідаємо об одинадцятій. Сидіти незручно. Сидіти доводиться боком. Коліна впираються у ящики письмового стола.

Політична карта світу вкривається нарізаною ковбасою, салом, хлібом, пляшками та склянками. Ще один сержант, знайомий мені лише з вигляду, приносить дволітрівку салату «Олів’є».

За чверть до опівночі ми вже п’яні та веселі.

— Забули! — Гусейнов раптом хапається за голову. — Як Новий рік зустрінеш, так і проведеш!

Він зривається зі стільця та пружним кроком виходить. Формена синя сорочка в нього розстібнута майже до пупця. Тут дійсно гаряче.

— Швидко! Швидко! — лунає голос Гусейнова.

Кого це він підгяняє? Я обертаюся до дверей і бачу двох дівчат, які заходять, дуже намальовані та не дуже одягнуті.

— Так, мої путаночки, — командує Гусейнов. — До столу! Як це ми про вас забули!

Дівчата виявляються повіями, заарештованими вранці в місцевому кублі. Виявляється, їх було п’ятеро, але трьох забрали до Ленінського РВВС, і тепер я розумію — чому.

— З ким Новий рік зустрінеш, з тим і проведеш! — Сержант Ваня налив «путанам» горілки. — Давайте, рідненькі, доганяйте нас! Попереду шампанське!

«Путани» спустошують склянки й закусують шматками сала. А Гусейнов уже розкупорює шампанське. Потім вмикає телевізор. Саме вчасно — перед ударами курантів.

— З Новим роком! — потужним басом каже телевізійний диктор, який сховався за картинкою зимового Кремля.

Свято йде по наростаючій. Алла Пугачова співає про чарівника-початківця, а «путани» на наполегливі прохання вже старшого лейтенанта Гусейнова роздягаються голяка й видераються на стіл. Танцюють.

Ваня знову наливає мені горілки. А дівчатам — мого коньяку.

Я намагаюся обуритись. Як це — повіям коньяк, а мені «білої»!

— Дивися, — киває на дівчат сержант Ваня. — У них знаєш, яке важке життя? Нехай порадіють хоч на свято. Вони — це народ. Ти — не народ. Це їх постійно ї..уть, а не тебе...

Його п’яне варнякання починає мене дратувати, але після чергової склянки горілки я розумію, що він правий. І погоджуюся з ним.

Близько четвертої години ранку фарбована білявка Соня вже сидить на моїх колінах, і я бачу в її очах гарний рожевий туман. Рожевий, бо очі її червоні й розфокусовані.

Гусейнов запарює чайник чифіру й приводить нас