Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Остання любов президента 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання любов президента"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання любов президента" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 133
Перейти на сторінку:
до тями.

— П..здець, — каже він, утомлено хитаючи головою. — Свято скінчилося! Треба забиратися, бо ще майор наскочить!.. Дівчатка! Амністія! На хер звідси. Протоколу не буде, але телефончики залиште! Ти. — Він повертається в моєму напрямку: — Пляшки й сміття в кульок, і дякую за компанію...

Я намагаюся підвестись. Вдається, але заледве.

Перший ранок 1985 року видається напрочуд свіжим, як найсвіжіша лікарська ковбаса. Місто відсвяткувало і заснуло. У світлі вуличних ліхтарів іскриться снігова кірка вулиць і провулків.

У моїй голові — шампанське, у ногах — горілка, а в душі — відчуття радісної невагомості. Ніби мене справді узяли та й понесли. Понесли у світле майбутнє.

38

Київ. Жовтень 2003 року.

Сонце засліплює очі та заважає керувати автомобілем. Мій старенький «опель» два дні тому пройшов профілактику та мчить трасою, як новенький.

— Звичайно, тридцять п’ять тисяч — це багато, але якщо перевести швейцарські франки у євро — вийде десь у півтора рази менше. — Я кидаю погляд на Світлану. Її красиве личко спокійне.

— Ні, це небагато, — говорить вона.

А мені, власне, зміст її слів не настільки важливий, як музика її голосу. Хоча за кілька секунд я радію й сказаному. Мені ж бо витягти з кишені такі гроші та викласти їх за рік перебування брата Дмитра у швейцарській клініці важко, якщо не сказати — боляче. Але треба вчитися бути великодушним. Слід брати приклад з Віленської. Невже мед — настільки прибуткова справа? От куди треба було мені йти, а не у владу. Хоча хто сказав, що влада — не мед?

За тридцять кілометрів до Глухівки у животі починає бурчати. Світлана погоджується перекусити.

Придорожнє кафе «Курінь». Перед ним — два трейлери. Усередині — два дальнобійники за одним столом і запах борщу з пампушками.

— Хіба можливо вижити з такими цінами? — дивуюсь я, читаючи меню. Переводжу погляд на Світлану.

— Народ немає грошей, — знизує плечиками Віленська. — Тому й дрібний бізнес бідує. Мені салатик з капусти і апельсиновий сік.

— І все? — Я дивлюся на годинник. — Треба ж обідати.

— Я завжди так обідаю.

Собі я беру борщ без пампушок і гречку з котлетою.

Під час обіду розмова якось не зав’язується. Ми просто позираємо одне на одного й обмінюємося репліками.

Каву п’ємо вже у кабінеті головного лікаря. Він трішки здивований новиною.

— А кольоротерапія? Ви ж казали — три сеанси?

— Рідкісний випадок, — переказую я слова психіатра з приватної клініки. — В обидвох — цілковита байдужість до кольору. Є лише негативна реакція на червоний та помаранчевий. Ці кольори «забивають» їх у кут. Інших вони не помічають.

— Ну, це нормально, — заспокоює нас головний лікар.

— Що нормально? — дивуюсь я.

— Для них нормально — не помічати кольорів. Для них не помічати — це норма.

Світлана Віленська мовчки п’є розчинну каву. Дивиться на підфарбовану червоною фарбою дерев’яну підлогу у кабінеті. Думає.

Головний лікар підходить до вікна і раптом обертається до нас і підкликає жестом.

Лавки, травичка. Територія для прогулянок будинкуінтернату №3. Травичкою повільно й мовчки прогулюються Дмитро і Валя Віленська. Мені здається, що вони тримаються за руки.

— А що це означає? — запитую я. — Вони що, можуть... мати стосунки?

— Може виникнути симпатія, — киває головний лікар. — Міцніша, ніж у здорових людей...

Ми зі Світланою обмінюємося швидкими поглядами.

— До речі, в нас уже були два таких випадки, коли симпатія призводила до повного психічного одужання, а потім — минала.

— Минала? — перепитує Світлана Віленська.

— Так. Вона виникає як ліки, але діє лише на період хвороби. Пацієнтові повертається внутрішня цілісність й цілісність сприйняття навколишнього світу.

Я слухаю головного лікаря, але продовжую спостерігати за Дмитром і Валею. На Дмитрові — синій шерстяний спортивний костюм. На Валі той самий довгий, до кісточок, фіолетовий халат. Вони раптом зупиняються й повертаються одне до одного. Дивляться у вічі. Мені здається, що вони зараз поцілуються. Мені навіть цього хочеться, хоча й неприємно від того, що поцілунок побачить головний лікар. От якби біля вікна стояли зараз тільки ми зі Світланою! І побачили б їхній поцілунок! Може, ми могли б майже свідомо повторити їхні погляди та рухи.

Але Дмитро та Валя просто дивляться у вічі одне одному. Вони нерухомі.

— Вони доповнюють одне одного, — каже головний лікар. — Кольоротерапія хоч і не допомогла, зате познайомила їх. Тепер вони налаштовуються на хвилю єдиного сприйняття навколишнього світу.

— А коли їдять, то вони сідають разом? — запитує раптом Світлана.

— Так, одне навпроти другого.

Я пригадую сьогоднішній обід у придорожньому кафе.

— Вони розмовляють, коли їдять? — запитую я.

— Якби вони могли легко розмовляти між собою, то їм не було б що тут робити...

Я переводжу погляд від головного лікаря до Світлани. Вона відволікається від вікна й теж дивиться на мене.

Мені кортить щось їй сказати. І я напевно сказав би, але мене стримує присутність лікаря.

«А що, коли ми з нею такі самі, як Дмитро з Валею?» — міркую я.

«Час їхати до Києва», — думає Світлана, дивлячись на мене.

— В мене о 17.30 зустріч, — каже вона і, побачивши у моїх очах розуміння, переводить погляд на Дмитра й Валю.

— До понеділка папери будуть готові, — каже головний лікар на прощання.

39

Київ. Липень 2015 року. П'ятниця.

— Яка олія? — перепитую я в Соні, знімаючи сорочку.

— Це суміш. Там і олія мускатного горіха, і, — вона раптом переходить на шепіт, — молочко опіумного маку, і прополіс.

Я знімаю брюки й труси. Лягаю животом на кушетку.

Соня також роздягається до спортивного купальника. Миє руки. Витирає їх насухо.

Я слухаю її спиною. Вірніше — відчуваю її наближення. I раптом важкі масні краплі капають мені на плечі. А от і вже її сильні пальці. Пішли кола, які розходилися, втираючи у мою шкіру масляну суміш.

Соня — в минулому чемпіонка світу зі спортивної гімнастики. Колишні чемпіони так само легко переходять в оздоровчу медицину, як колишні депутати — в тюрму чи на держслужбу. Спорт здоровіший, ніж політика, це помітно навіть на такому простому прикладі.

— Розслабтесь! — Вона проводить пучками пальців по моїх руках, витягнутих уздовж тулуба.

Вже після масажу, залишившись сам у кімнаті для

1 ... 17 18 19 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання любов президента"