Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Мати впізнала мене, та коли я заходився лізти на дерево, загрозливо нашорошилась. Клаповух, обережніший за мене, враз дав гасло, на відступ, і хоч як я вмовляв його, не хотів повернути. Проте трохи згодом, того ж самого дня, сестра спустилась додолу, і ми втрьох мало не до вечора гасали та гралися поміж деревами. Без сварки, звісно, не обійшлося. Дівчина була моя сестра, але це не заважало їй збиткуватися з мене всіляко: вона, видно, вдалася в Джерготуна. З доброго дива ніби сказившись, вона кидалась на мене, дряпалася, скубла мене чи в’їдалася своїми гострими зубенятами мені в руки. Врешті я скипів. Звичайно, якоїсь великої шкоди я їй не заподіяв, але завдав такої вичуханки, якої вона ще зроду не мала.

Як же ж вона верещала та скиглила! Джерготун, що, не бувши цілий день удома, саме тоді повертався, почув той гвалт і кинувся до нас. Мати теж вибігла, але він випередив її й опинився біля донечки перший. Та ми з Клаповухом не чекали на нього й були вже далеко. Він помчав навздогін за нами.

Коли нарешті та гонитва на відчай душі скінчилась і ми втекли від нього та всмак нареготалися, почало вечоріти. Надходила ніч зі всіма її жахами, а повертатися до печер годі було й думати через Червоноока. Ми знайшли собі притулок на високому дереві, що стояло осторонь від інших, і перебули ніч у його розсошині. То була жахлива ніч. Звечора кілька годин підряд ішов дощ, потім нагло похолоднішало, і студений вітер пронизував нас наскрізь. Змоклі, ми трусилися всім тілом, цокотіли зубами і тулились один до одного. Як нам бракувало нашої затишної сухої печерки, що так скоро вгрівалась від тепла наших тіл!

Світанок застав нас зовсім вимучених, але рішучих. Другої такої ночі вже не буде. Пригадуючи, як дорослі влаштовують притулки на деревах, ми заходилися будувати й собі такий: зробили снасть кубла і на вищих гілках поклали кілька жердин для покрівлі. Коли зійшло сонце, ми під його живлющим промінням забули за всі наші нічні злигодні й пішли шукати сніданку. Потім, — ось вам іще приклад, яке безглузде було наше життя за тих часів, — ми захопилися грою. Цілий місяць, либонь, минув, поки ми, працюючи похватком, управилися побудувати свій деревний дім; а коли він був уже готовий, то став нам непотрібен і ми й разу не покористалися з нього.

Але я забігаю наперед. Другого дня після нашої втечі з печер, як ми гралися по сніданку, Клаповух, ловлячи мене, вигнався аж до річки, туди, де в неї впадає чимала сага з чорничного болота. Вода в річці була майже зовсім стояча. У гирлі вона дуже ширшала і була геть захаращена плавучими стовбурами. Декотрі з них, уже віддавна носившись у повінь по воді та валявшися влітку на піщаних косах, були пообламувані, без гілок, і висохлі наскрізь. Вони держались на воді високо й під нашою вагою гойдались та переверталися.

Декуди поміж ними виблискувала вода. Зазираючи туди, ми бачили цілі зграйки маленьких рибок, щось подібне до скобликів, що швидко-швидко сновигали взад-уперед. Звичайно, ми враз поробилися рибалками. Лігши плиском на котрій-небудь деревині, ми тихо, не рухаючись, вичікували на скобликів, і коли вони підпливали ближче, миттю хапали їх руками. Мокру здобич, що звивалась нам між пальцями, ми зразу живцем запихали в рот. Солі нам не треба було.

Це гирло стало улюбленим місцем наших ігрищ. Щодня ми гаяли там чимало годин рибалячи або ж вовтузячись на стовбурах. І там-таки довелося нам навчитись веслувати. Ось як воно вийшло. Одного разу Клаповух, скрутившись калачиком на стовбурі, заснув собі. Коли це його дерево несподівано зрушило й тихцем попливло за водою. Легіт, що подихав від берега, підганяв його щораз далі. Коли я побачив, що сталося, колоду віднесло вже так далеко, що Клаповух не міг перестрибнути на берег.

Спочатку воно було тільки смішно, але враз мене порвало почуття страху, таке звичайне за тих днів повсякчасної небезпеки. Я жахнувся своєї самотності, збагнувши нагло, що не можу досягнути до Клаповуха, хоч і розділяло нас лиш небагато футів ворожої стихії. Я голосно й застережливо окликнув його. Він пробудився і, скинувшися з ляку, хитнув деревину, що обкрутнулася під ним. Мій товариш опинивсь у воді. Разів зо три пірнав так Клаповух, аж поки йому пощастило видряпатися на колоду, і він скорчивсь на ній, тремтячи та скімлячи з жаху.

Я не міг нічого вдіяти. Він так само. Плавати ми не вміли, бо вже так далеко відійшли від нижчих форм життя, що втратили плавальний інстинкт, але й не досить іще були подібні до людини, щоб дорозумітися до такої можливості.

Занепавши духом, я розгублено бігав берегом туди й сюди, намагаючись не віддалятися дуже від Клаповуха, а він, пливучи проти волі за водою, плакав та скімлив безперестанку. Ще дивна річ, як його квиління не привабило всіх лісових хижаків здовкола.

Година минала по годині. Сонце, що стояло високо над головою, почало вже котитись на захід. Легіт ущух. Деревина з Клаповухом, тихо обертаючись, пливла собі футів за сто від берега. І нараз він зробив великий винахід: почав гребти руками. Спочатку він посувався повільно й безладно, тоді помалу вирівнявся і почав з усієї сили підгрібати до берега. Я нічого не розумів і, сівши на землю, тільки дивився та чекав, доки він дістанеться до суходолу.

Отак Клаповух і навчився чогось більшого за все, що будь-коли пощастило придумати мені. Трохи пізніше, надвечір того ж дня, він знов обережно відплив на колоді від берега, а перегодя і я дався на його намови й навчився гребти. Кілька день уряд ми не могли відірватися від саги й так захопилися новою грою, що навіть забували за їжу, ночі перебували на одному дереві поблизу, а Червоноока зовсім спустили з думки й забули, що він є на світі.

Щоразу ми брали новий стовбур, і що менший він був, то легше плив. Але ми також дізнали на досвіді, що стовбур, чим менший, тим легше перевертається, скидаючи нас у воду. Незабаром ми зробили ще одне відкриття. Якось ми пливли поруч, кожен на своїй деревині. Цілком випадково, бавлячись, кожен з нас учепився рукою та ногою в стовбур другого, і враз ми помітили, що вони попливли рівніше й не так хистко, як доти. Ми