Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Оскільки був ранок суботи, Мікаель вирішив, що в редакції «Міленіуму» нікого немає. Коли потяг уже в’їжджав до Стокгольма, він зателефонував Крістеру Мальму і запитав, що саме стало приводом для його повідомлення.

— Ти поснідав? — поцікавився Крістер Мальм.

— У потягу.

— Добре. Приїжджай до мене додому, поснідаємо як годиться.

— У чому річ?

— Розповім, коли приїдеш.

Мікаель доїхав на метро до станції «Медборґарплатсен» і пройшов до вулиці Алльхельгонґатан. Йому відчинив бойфренд Крістера Арнольд Маґнуссон. Мікаелю завжди, коли бачив Маґнуссона, здавалося, що він дивиться на якийсь рекламний плакат. Арнольд Маґнуссон починав у Королівському драматичному театрі і був одним з найпопулярніших акторів Швеції. Зустріч з ним у реальному житті щоразу бентежила. Зазвичай знаменитості особливого враження на Мікаеля не справляли, але Арнольд Маґнуссон мав таку характерну зовнішність і до того асоціювався з деякими ролями з фільмів і телевізійних серіалів — особливо з роллю холеричного, однак справедливого комісара кримінальної поліції Гуннара Фріска з надзвичайно популярного серіалу, — що Мікаель завжди мимоволі чекав від нього саме такої поведінки, як у Гуннара Фріска.

— Привіт, Мікке, — сказав Арнольд.

— Привіт.

— На кухню. — Арнольд впустив його до квартири.

Крістер Мальм поставив на стіл свіжоспечені вафлі з варенням з морошки і свіжозаварену каву. Щойно Мікаель це побачив, у нього аж слинка потекла, і він відразу заходився уминати вафлі, що лежали на тарелі. Крістер Мальм став розпитувати про події в Госсеберзі, Мікаель стисло переказав деталі. Лише поїдаючи третю вафлю, він наважився запитати, що ж власне сталося.

— Поки ти був у Ґетеборзі, у нас в «Міленіумі» виникла невелика проблема, — сказав Крістер.

Мікаель скинув бровами.

— Яка?

— Нічого серйозного. Еріка Берґер стала головним редактором «Свенска морґонпостен». Учора вона відпрацювала в «Міленіумі» останній день.

Мікаель завмер, не донісши вафлю до рота. Минуло кілька секунд, перш ніж він осягнув масштаб почутої новини.

— Чому вона нічого не сказала раніше? — нарешті зміг запитати.

— Бо хотіла повідомити тобі першому про це, а тебе весь час десь носило, і кілька тижнів ти був просто недоступний. Тоді вона вирішила, що тобі вистачає проблем зі справою Саландер. А оскільки їй хотілося розповісти тобі першому, вона, зрозуміло, нічого не говорила і всім нам, а час ішов. Отож поступово докори сумління довели її до повної знемоги. А ми не мали уявлення, що з нею коїться.

Мікаель заплющив очі.

— Дідько, — сказав він.

— Авжеж. Тепер усе вийшло навпаки — ти дізнався останнім з усієї редакції. Мені хотілося розповісти тобі про це, щоб ти зрозумів, як усе те було, і не подумав, що хтось діяв у тебе за спиною.

— Я цього не думаю. Але, господи. Класно, що вона отримала цю посаду, якщо їй хочеться працювати в «СМП»… та що, чорт забирай, тепер робити нам?

— Ми призначимо Малін виконувати обов’язки головного редактора починаючи з наступного номера.

— Малін?

— Якщо, звісно, ти не хочеш бути головним редактором.

— Ні, я поки що при своєму розумі.

— Я чомусь так і думав. Отже, головним редактором буде Малін.

— А хто буде відповідальним секретарем?

— Хенрі Кортес. Він пропрацював у нас чотири роки і вже вийшов з розряду зелених практикантів.

Мікаель обдумав ці пропозиції.

— Від моєї думки вже нічого не залежить? — поцікавився він.

— Ні, — сказав Крістер Мальм.

Мікаель стримано усміхнувся.

— Гаразд, Хай буде так, як ви вирішили. Малін — боєць, але їй бракує рішучості, а Хенрі частенько рубає з плеча. Нам доведеться за ними приглядати.

— Приглянемо.

Мікаель сидів мовчки і думав про те, як сутужно їм буде без Еріки. Майбутнє журналу уявлялося йому вельми туманно.

— Я мушу зателефонувати Еріці і…

— Гадаю, не варто.

— Як це?

— Вона спить у редакції. Можеш піти її розбудити.

Мікаель побачив Еріку Берґер, коли вона спала глибоким сном на розкладному дивані у власному кабінеті. Всю ніч вона вигрібала з шухляд письмового столу та з книжкових полиць свої особисті речі й папери, які їй хотілося зберегти, отож набралося п’ять великих коробок. Мікаель довго стояв у дверях і дивився на Еріку, а потім увійшов, сів на краєчок дивана і розбудив її.

— Якого біса ти не пішла спати в мою квартиру, якщо вже не встигла повернутися додому? — спитав він.

— Привіт, Мікаелю, — сказала Еріка.

Вона вже почала було щось говорити, та Мікаель нахилився і поцілував її в щоку.

— Ти сердишся?

— Страшенно, — сухо сказав він.

— Мені шкода. Я просто не змогла відмовитися від такої пропозиції. Але зараз мені здається, що я вчинила неправильно і кидаю «Міленіум», коли треба розгрібати лайно в украй важкій ситуації.

— У мене навряд чи є право докоряти тобі в тому, що ти втікаєш з корабля. Адже два роки тому я пішов звідси, залишивши тебе розгрібати лайно в далеко важчій ситуації, ніж зараз.

— Не бачу нічого спільного. У тебе була перерва в роботі. А я йду зовсім і ще це приховувала. Мені страшенно шкода.

Мікаель трохи помовчав, потім ледь посміхнувся.

— Раз настав час, значить, настав. A woman’s gotta do what a woman’s gotta do and all that crap.[5]

Еріка посміхнулася. Саме це вона сказала йому, коли він виїжджав до Хедебю. Він простягнув руку і по-дружньому наїжачив їй волосся.

— Те, що ти хочеш піти з цієї божевільні, я зрозуміти можу, але мені треба буде трохи часу, щоб звикнути до думки, що тобі захотілося очолити найсухішу газету Швеції, призначену для манірних мужиків.

— Там працює досить багато дівчат.

— Е-е. Поглянь передовицю. Там же всю дорогу anno dazumal.[6] Ймовірно, ти просто чокнута мазохістка. Може, ходімо вип’ємо кави?

Еріка сіла.

— Мені кортить дізнатися, що сталося тієї ночі в Ґетеборзі.

— Я вже працюю над цим матеріалом, — сказав Мікаель. — Коли ми його опублікуємо, вибухне справжня війна.

— Не ми. Ви.

— Знаю. Ми його опублікуємо ще до початку судового процесу. Адже ти не збираєшся забирати цей матеріал із собою в «СМП»? Насправді мені б хотілося, щоб ти дещо написала про історію Залаченка, доки не пішла з «Міленіуму».

— Мікке, я…

— Останню статтю головного редактора. Можеш писати, коли буде бажання. Її, можливо, не опублікують до суду, на коли б його не призначили.

— Може, це не надто вдала ідея? Про що має бути стаття?

— Про мораль, — сказав Мікаель Блумквіст. — І про те, як одного з наших співробітників убили через те, що п’ятнадцять років тому держава не виконала свою роботу.

Більше нічого пояснювати не було потреби. Еріка Берґер уже точно знала, яка стаття йому потрібна. Вона трохи подумала: