Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

— Чим же ти їх пригощував і для якої потреби?

— А це в мене були добрі тібетські ліки, міцний сон дають, швидко людину з ніг валять.

— Ось воно що! Тепер я розумію. А то все невтямки, як ти сподівався коней визволити.

— Ну ось, — каже далі Лобсин. — Вони випили і присіли ще коло вогника останню люльку перед дорогою викурити і тут один за одним і звалились, поснули. Я трохи виждав, чи не проснуться, а потім побіг з своєю сумкою до коней, взяв у конокрадів аркан, щоб трьох коней наших вести, зібрав їх, а замість нашого кривого взяв одного з їхніх, такого ж вороного. Сів на свого, а трьох на аркані за собою веду, відв'язав собачку і риссю назад, але тільки зразу повернув до річки і перебрів її на наш бік, щоб слід не скоро знайшли, якщо проснуться зарано.

— Ну й молодець, — сказав я, вислухавши розповідь Лобсина. — Але звідки це в тебе тібетські сонні ліки були і навіщо ти їх з собою взяв?

— Це для варти при золотому руднику було приготовлено про всяк випадок. А дістав я їх у знайомого лами. Тільки тепер через цих конокрадів мало в мене залишилось, невистачить, мабуть, на всіх вартових.

— А я думав, що ти пристрілиш конокрадів з револьвера!

— Ну навіщо марно кров проливати! От коня доброго я в них взяв замість нашого кривого, — так їм і треба!.

— Уявляю собі, як вони лютуватимуть, коли прокинуться! — вигукнув я. — Крадених коней у них забрали і залишили кривого, тож і в погоню тільки один з них може поїхати. А чи скоро вони можуть прокинутись?

— Після цих ліків годин з вісім міцно сплять. Вони тільки зараз прокинулись, ніч глибока, сліду не видно, будуть сидіти до ранку і лаяти один одного за свою необачність. Але давай спати лягати, пізній бо час.

Ця ніч пройшла в нас спокійно, вранці поїхали далі і конокрадів більше не бачили.

У верхній течії ріка Урунгу утворюється з трьох рік — Чингілу, Цаган-Голу і Булган-Голу; перші дві течуть з південного схилу Алтаю, а третя зі сходу вже серед передгір'їв, і в неї справа впадає річка Алтин-Гол — мета нашої поїздки. Тому ми попрямували вгору по долині Булгану. Порівняно з Урунгу, доводилось думати, що ми піднялись уже досить високо; там літо було в розпалі, а тут ще кінець весни і ночі прохолодні. Гаїв з великих дерев не було, береги ріки були облямовані тільки високою шелюгою, зарості очерету і чию траплялись не скрізь. Гори, що оточували долину, були вже високі і бідні на рослинність. Траплялись і юрти монголів, які ще не відкочували на літування, бо не було ще спеки і комарі не надокучали. На Булгані їх взагалі мало.

Ми ночували поблизу юрт і дізнались, що до Алтин-Голу ще половина переходу і що рудник буде далі вгору по його долині, недалеко від впадіння струмка в Булгак, що біля рудника живуть вартові, які в рудник нікого по пропускають.

Наступного дня надвечір ми дійшли до гирла Алтин-Голу. Вгору по його долині йшла стежка, і ми легко знайшли рудник. Долина струмка була не широка, схили ж стрімкі і безлісі, навіть кущів нема. Вартові, очевидячки, поступово винищили все на паливо. Долиною біг чималий струмок, вздовж нього лужки, але дуже потолочені худобою вартових, так що ночувати в сусідстві з ними нам не хотілось. На лужку під горою стояли три юрти, досить благенькі, в них з сім'ями жили вартові. Позаду юрт на нижній частині схилу видно вхід в рудник. Жердинами, приставленими до скелі, він загороджений, жердини арканом перехоплені, одна з одною зв'язані, так що пробратись всередину непомітно і швидко вдень не можна, а вночі собаки голос подадуть. Три великі собаки лежали коло юрт і, коли ми під'їхали, зустріли нас лютим гавканням.

Монголи, звичайно, були раді гостям. Живуть вони осторонь від караванних шляхів, нудьгують, ні з ким словом перекинутись, степові новини взнати. Інших юрт по сусідству нема. Ми спішились, зайшли в юрту спитати, де поблизу можна переночувати, щоб була паша. Кажуть — поїдете трохи далі по Булгану, там друга долина праворуч буде, вода є і трава гарна. Засвітла доїхати встигнете. Нас, звичайно, спитали, звідки, куди і чого їдемо. Говоримо, із Зайсана в торгових справах в Улясутай. Думали на Алтин-Голі заночувати, а виявилось, що тут всю траву спашено.

— Із Зайсана їдете! — вигукнув монгол? хазяїн юрти. Російського прикажчика Первухіна чи не знаєте часом?

— Знаю! — відповідаю йому, бо цей Первухін, що мене в Чугучаці змінив, раніше в Зайсані проживав.

— Так от Первухін, — каже хазяїн, — мені два роки тому в Улясутаї дуже поганий крам продав у російській крамниці. Я для своїх жінок цілу штуку кольорового ситцю в нього купив, добрі гроші віддав. А ситець ось який виявився.

Монгол скочив, порився в скриньці, що стояла біля стіни юрти, і підніс мені сувій жовтого ситцю з великими квітками.

— Ось, попробуй сам, увесь гнилий!

Я розгорнув сувій, взяв в обидві руки за край і розтягнув, так як випробовують тканину. Ситець і розірвався, гнилизна справжня.

— Куди ж ти, — кажу, — дивився, купуючи, не пробував сам, чи що?

— Пробував, як же! Прикажчик розгорнув мені кілька ліктів, вони були добротні. Я й повірив, що увесь ситець такий самий. А переміряв він всю штуку сам на моїх очах.

Ці фокуси мені були відомі. І мені з Москви часом присилали гнилий крам. Пришлють аршинів 10–15 хорошого ситцю для видимості зверху, а решта в штуці або брак з плямами і смугами, або просто гнилий. І доводилось гнилий обмінювати покупцям, а брак продавати дешево і в Москву відписувати скарги.

— Ти їдеш в Улясутай, — монгол каже, — побачиш там Первухіна, поміняй мені цей мотлох на добротний крам. А може в тебе з собою є крам, то обміняй тут.

— Ні, ми з собою ніякого краму не веземо, тільки пошту, — пояснюю йому.

— А чи скоро назад поїдете?

— Через місяць або два. Але, можливо, поїдемо не цією дорогою, а через Кобдо. Як же бути тоді з обміном?

— Ну, однаково, бери з собою, мені він ні до чого.

Довелося взяти ситець з тим, щоб а Чугучаці Первухіну ніс втерти ним, а монголу повернути при першій можливості добротний хоч би з своєї комори.

Розпитали ми вартових і про рудник, довідались, що він уже років 10–12 не працює, але раніше працював досить довго. А жила йде далеко в глибину гори