Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Випили ми за розмовами чаю, вийшли сідати на коней. Я придивився, бачу, вгору по схилу навскоси від заслону з жердин білувата жила тягнеться, то ширше, то пужче і подекуди ями в ній видно, а в одному місці досить високо навіть отвір чорніє і через нього, можливо, можна в глибину рудника пролізти.

Ми сіли і поїхали; скоро зустріли худобу вартових, яку з пасовища пастушок гнав, — три корови, десятків три овець і кіз, сам на старій конячині їде. Зразу видно, що бідняки в караулі служать. Виїхали з долини Алтин-Голу в долину Булгану і повернули вгору, на схід, проїхали трохи і побачили другу долину, з якої струмок витікає. Мабуть, в цій долині зручне місце для ночівлі, яке вартові вказали. Звернули в неї, вздовж струмка росла трава, але мало, пробираємось далі і бачимо, що долина в горах круто на захід повернула. «От це добре, — думаю собі, — вона нас назад ближче до рудника підведе». Проїхали нею з півверсти, поки вона знову в глибину гір не відвернула. Тут знайшлось місце для ночівлі гарне, трави досить, кущики для вогника є та й аргал трапляється. Розкинули намет, набрали палива, коней пустили пастись. Сонце вже заходить. Сидимо коло вогника і бачимо, — долиною зверху чвалає до нас хлопчина. Підійшов. Увесь обірваний, босий, худий, років десяти чи дванадцяти. Простяг руку і шепче: — Дайте поїсти, я три дні не їв.

— Сідай, — сказав Лобсин. — Погодуємо, скоро чай буде.

Він сів біля вогню. Ноги в нього в синяках і дряпинах, брудні. Голова гладенько обстрижена, дивиться лякливо.

— Ти чий хлопчина? — питаю. — Звідки і куди йдеш один?

Він мовчить: видно, боїться сказати, нас побоюється.

— Ти не бійся. Ми тебе не скривдимо, нагодуємо, відпочинеш і завтра підеш, куди тобі треба.

Чай поспів. Ми у вартових трохи молока купили і зварили справжній монгольський — з сіллю і молоком. Налили йому чашку — в нас запасна була — дали баурсаків. Він їв жадібно, чаєм запивав. Другу чашку попрохав, випив, потім тримає її в руці порожню і, видно, боїться попрохати ще.

Лобсин налив її та й каже:

— Більше не дам, після голодовки не можна відразу багато їсти, захворієш.

Він хитнув головою і питає:

— Чи не в наш монастир ви їдете?

— А як називається твій монастир, де стоїть?

— Залхачин-Суме називають, стоїть на великій річці Дзабхан-Гол. П'ятсот лам живуть там. І геген є, старий, ледве живий.

Очир.

— Знаю я цей монастир, — сказав Лобсин. — Ми туди не їдемо, і нам він не по дорозі. Він за Алтаєм. То ти біля цього монастиря у батьків жив?

На це запитання хлопчик не відповів, а спитав:

— Чи далеко до річки Шара-Гол?

Лобсин розсміявся:

— Шара-Гол річок в Монголії сотень дві буде, якщо не більше. Яку з них ти шукаєш? Чи нема біля неї якої-небудь гори з назвою?

— Гори Баїн-Нуру близько стоять. На них велике обо є, а на річці п'ять дерев.

— Ну, гір Баїн-Нуру і обо великих в Монголії теж багато, і дерева на різних річках трапляються, — каже Лобсин.

Хлопчик, видимо, збентежився і схлипнув.

Помалу ми з нього витягли, що батько привіз його минулої осені в монастир і віддав у науку ламам, щоб він сам, коли підросте, ламою став. Їхали вони туди три дні через гори. У лам йому не сподобалось, погано годують, примушують півдня аргал збирати, а півдня вчити незрозумілі молитви, писати і завчати якісь знаки. Прийшла весна, стало тепло; він втік від лам і пішов через гори додому. Йшов уже чотири дні, на перший день мав з собою ще кусок м'яса і трохи дзамби (підсмажене ячмінне борошно, що заміняє хліб у монголів), а потім голодував, тільки воду пив, коли траплялась річка або джерело, і їв зелену траву. Юрти де-не-де бачив, ллє обходив стороною, боявся, що затримають і відведуть назад в монастир.

— Адже він такий самий, як я, втікач! — сказав Лобсин. — І дуже мені його шкода.

— Що ж ми будемо з ним робити? — питаю. — Як лішити його батьків, якщо Шара-Голів, Баїн-Нуру багато, а імен батьків, які він назвав, теж багато у монголів?

Хлопчик уже міцно спав, забравшись в намет. Я послав йому пітник і вкрив ситцем, що дав вартовий для обміну.

— Завтра він побуде в нас, — кажу. — Поки ми пробиратимемось в рудник, він з собакою буде наш стан і коней стерегти, а там подивимось, — поїдемо назад і якось дізнаємося про батьків.

Ніч пройшла спокійно. Вранці хлопчик з нами поснідав, став довірливішим, розказав, що батьки в нього бідні, юрта погана, худоби мало, дітей кілька, старший син пасе їхню худобу, а батько служить пастухом у багатого сусіда, одержує молоко, іноді барана, живуть бідно, а все-таки краще, ніж в монастирі у лам. Звуть його Очир.

Залишивши його біля намету з дорученням стерегти намет і коней, ми полізли вгору правим схилом долини, досить стрімким і високим. Піднявшись на гребінь відрога Алтаю, що відділяв цю долину від долини Алтин-Голу, ми побачили внизу під собою трохи нижче по течії струмка, біля рудника, юрти вартових, а пройшовши по гребеню кроків сто на південь, натрапили на вихід самої жили — це були брили жовтуватого кварцу. Ми прилягли, щоб вартові не помітили нас на гребені, роздивились, що трохи нижче по схилу видно невеликий відвал породи, який уже заріс бур'янами, і чорніє отвір старої виробки. Через нього, мабуть, можна пробратись у виробки рудника, коли стемніє і вартові нас не побачать.

Повернулись до намету і пробули тут майже цілий день, варили обід, пасли коней вище по долині, щоб на ніч була їм трава ближче до стану; збирали аргал і кущі. Надвечір приготували все, що треба було взяти з собою в рудник: кайло, зубило, молоток, дві свічки, мішок, вірьовку, чорні халати, розмальовані за вказівкою Лобсина. Розбираючи речі в сумках, я знайшов сувій добротного ситцю, аршинів з 12, який взяв з собою про всяк випадок для подарунку або щоб при