Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чесно не забере?
— Ні, тисячу разів ні! — упевнено пообіцяла вона синові, сама злякавшись свого голосу — таким чужим він їй здався.
І хлопчик, довірившись матері, блаженно схилив голівку їй на плече і швидко заснув.
Кожен рух Елізи був енергійним, сильним і впевненим. Їй допомагало те, що вона відчувала тепло синового тільця і його дихання, яке здавалося жінці її власним. Мов електричним струмом, пронизував її кожен порух його рученят. Це була величезна перемога духу над тілом, над його невимовним знесиленням. У таких ситуаціях струнами натягуються нерви і на них вже ніщо не впливає, м’язи набувають твердості сталі і навіть найслабші істоти стають надзвичайно сильними та витривалими.
Межа обійстя, парк, гайок майнули перед поглядом утікачки, мов уві сні. А Еліза йшла і йшла, щораз прискорюючи кроки, не зупиняючись ні на мить. Так непомітно спливла ніч, а промені рожевого світанку захопили її зненацька на широкому проїжджому шляху далеко від рідних місць.
Еліза неодноразово гостювала зі своєю господинею у родичів родини Шелбі, які проживали в маленькому поселенні Т. на березі ріки Огайо, тож знала цю дорогу добре. Дійти б туди, звідки можна переправитися на протилежний берег, — так вона собі уявляла втечу, хоча чіткого плану не мала. А далі… Далі вона покладалася лише на Божу милість.
Коли на шляху почали з’являтися подорожні верхи і на возах, Еліза збагнула, що поспіх і схвильованість можуть видати її намір, викликати підозри. Тому вона опустила дитину на землю, сказала, що тепер він ітиме, міцно тримаючись за її руку, поправила на собі одяг і сповільнила кроки, намагаючись виглядати якомога спокійніше. Вона завбачливо узяла в дорогу пиріжків та яблук, і тепер вони допомагали їй бавити сина, щоб він не відставав: жінка виймала з вузлика яблучко і котила його по дорозі, а хлопчик весело біг за ним. Ця вигадка допомогла їм подолати не одну милю.
Згодом вони дійшли до густого лісу, у якому змійкою звивався чистий струмочок. Гаррі вже довго жалівся на голод та спрагу, тож Еліза перенесла сина через перелаз, перебралася через нього сама і присіла за великим каменем так, щоб з дороги їх не можна було помітити. Вона розв’язала вузлик зі сніданком. Гаррі дуже здивувався, що мама нічого не їсть, і засумував через це. Він обійняв її однією рукою за шию, а другою намагався засунути пиріжок їй до рота, але Еліза не могла проковтнути жодного шматочка, бо спазми стискали її горло.
— Не треба, Гаррі! Мама не їстиме, доки не переконається, що ти у безпеці. Зараз ми підемо далі… Аж до великої ріки. — Вона вивела дитину на шлях і пішла вперед, знову змушуючи себе не поспішати.
Місця, де її знали, залишилися далеко позаду. Тепер, навіть якщо хтось зі знайомих і зустріне їх випадково, то йому й на думку не спаде, що вона утекла від своїх господарів, про доброту яких знали усі місцеві жителі. А чужі, дивлячись на їхню світлу шкіру, навряд чи одразу запідозрять, що у їхніх жилах тече негритянська кров.
Підійшовши близько опівдня до охайної ферми, Еліза вирішила там перепочити і купити харчів у дорогу, бо що більше вона віддалялася від небезпеки, то сильнішали нервова напруженість, втома і голод.
Господиня ферми, добродушна, балакуча жіночка, втішилася нагоді потеревенити із гостею, повіривши байці, що Еліза прямує на тиждень до своїх друзів, які живуть недалеко звідси. «О, якби це було саме так!» — мимоволі думалось утікачці.
За годину до заходу сонця стомлена, але й досі сповнена рішучості Еліза із сином увійшли у поселення Т. Першим, що вони побачили, була ріка. Вона видавалася жінці Йорданом, лиш води якого лежали на їхньому шляху до очікуваної свободи і землі обітованої.
Події відбувалися рано навесні, тож течія була бурхливою. Величезні крижини пливли мутною водою, вир крутив ними. У цьому місці берег штату Кентуккі дугою спадав у ріку. У вузькій затоці величезні шматки льоду нагромадилися один на одного і утворили затор. Це нагадувало велетенський пліт із криги, який загатив собою увесь простір між двома берегами.
Еліза одразу зрозуміла, що на пором надії нема, і пішла до невеличкого прибережного готелю.
Господиня, яка саме поралася біля плити, де щось шипіло і шкварчало, почула ніжний жалісливий Елізин голос і випросталась, не випускаючи із рук виделки.
— Чого вам? — запитала вона.
— Чи нема тут порому або хоча б човна? Мені дуже потрібно потрапити в Б., на тому березі.
— Ет, човен! Вони тепер не ходять, — відповіла жінка, але, помітивши, як розчарувала жінку її відповідь, запитала: — Вам неодмінно туди треба? Трапилося щось, може, занедужав хто? Чому ви так поспішаєте?
— Моя дитина у небезпеці. Я дізналася про це лише минулого вечора і сьогодні увесь день провела в дорозі, сподіваючись потрапити на пором.
— Оце біда! — щиро поспівчувала жінка, чиє материнське серце одразу ж відгукнулося на горе іншої матері. — Не можу вам не поспівчувати… Соломоне! — гукнула вона когось у відчинене вікно.
У дверях невеличкої комори з’явився мужчина у шкіряному фартуху і з брудними руками.
— Послухай-но, — звернулася до нього господиня готелю, — Чи їхатимуть сьогодні на той берег?
— Кажуть, що небезпечно, та все ж хочуть спробувати, — відповів мужчина.
— Є тут один фермер, який збирається їхати в Огайо з овочами — якщо ріка дозволить, звісно. Він прийде сюди увечері. Раджу вам його почекати… Який у вас гарненький хлопчик! — промовила жінка, пригощаючи Гаррі пиріжком.
У відповідь змучена дитина розплакалася.
— Ти мій біднесенький! Він ніколи так далеко не ходив, а я йому і поспати не дала! — зітхнула Еліза.
— Вкладіть його спочити отут, — запропонувала жінка, відчиняючи двері до маленької кімнатки, де стояло зручне ліжко.
Еліза поклала стомленого хлопчика на ліжко, взяла його рученята у свої руки і ні на крок не відходила від нього, доки той не заснув. Про те, що їй треба також спочити, вона і не подумала. Пекуча думка, що за ними женуться, стискала її душу, змушувала шукати вихід, і Еліза сумовито вдивлялася у непривітну бурхливу ріку, яка простяглася між нею і волею.
А тепер ми на деякий час покинемо Елізу і поглянемо, як ведеться її переслідувачам.
Хоча місіс Шелбі і пообіцяла Гейлі, що обід буде подано швидко, але, як то кажуть в народі, «обіцянка — цяцянка, а дурневі радість». Адже її бажання затримати Гейлі співпадало з бажанням решти людей у цьому домі. Усі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.