Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

не змовляючись, діяли з цією метою. Розпорядження подавати обід негайно в присутності Гейлі було віддано і доведено до відома тітоньки Хлої. Проте кухарка, вислухавши одне й те саме щонайменше від п’ятьох посланців, замість відповіді щоразу лиш сердито фиркала, задираючи голову, і продовжувала свою справу з невластивою їй неквапністю. Завдяки якимось незрозумілим імпульсам уся прислуга відчула, що господиня через затримку обіду не гніватиметься, тож видавалося просто неймовірним, що на шляху звичайного обіду від плити до вітальні трапилося стільки перешкод. Хтось ненароком перевернув соусницю, а подавати страву без соусу ніяк не можна, тож «наша пісня гарна, нова, починаймо її знову», — соус довелося робити ще раз, та не абияк, а ретельно дотримуючись непростої рецептури. Тітонька Хлоя не відводила погляду з посудини, де варився соус, ледь-ледь помішуючи його ложкою, а на усі прохання поквапитися незмінно відповідала, що не подаватиме до столу неготовий соус лише тому, що комусь закортіло когось там ловити. Один із кухарчуків перечепився через відро з водою, а без води у кухні робити нíчого, тож довелося знову іти до криниці по воду. Ще одна кухарка розлила олію. Час від часу хтось ускакував до кухні і, гигочучи, повідомляв, що містер Гейлі «такий злий, що зараз лусне» і що «на місці йому зовсім не сидиться, він то міряє кроками вітальню, то вибігає на ґанок».

— Катюзі по заслузі! — відповідала тітонька Хлоя. — Зараз йому лише на місці не сидиться, а далі гірше буде, якщо не передумає їх ловити. Владика небесний колись спитає з нього за кожен гріх, отоді подивимося, як він викручуватиметься.

— Горіти йому в пеклі, це точно! — закопиливши нижню губу, погодився маленький Джейк.

— Та чорти вже зачекалися на цього гостя, — мовила далі тітонька Хлоя. — Скільки через нього страждає невинних душ! Згадаєте моє слово, — вона підняла руку, не випускаючи ложки, — Буде так, як сказано у Святому Писанні, як читав нам містер Джордж: душі вбитих плачуть перед жертовником і молять Господа про помсту! Прийде той час, коли Господь їх почує! О, він неодмінно почує!

Тітоньку Хлою дуже поважали на кухні, її промови слухали, повідкривавши роти, а тепер, коли обід нарешті було подано, усі тішилися вільному часу і слухали її ще уважніше, намагаючись гідно підтримувати бесіду.

— Такий заслуговує горіти на вічному вогні, чи не так? — озвався Енді.

— Діти! — перебило їхню розмову чиєсь звертання.

Усі здригнулися. Це був дядечко Том. Він стояв у дверях і слухав, про що тут мова.

— Діти, — вже спокійніше повторив він і продовжив: — Ви не відаєте, що кажете. «Вічність» — дуже глибоке слово. Про неї не варто говорити просто так. Вічні муки — це жахливо, не можна такого бажати навіть ворогам.

— А цим мучителям можна! — уперто гнув свою лінію Енді. — Їм, кровопивцям, цього усі зичать.

— Сама мати-природа стане проти них, — сказала тітонька Хлоя. — Адже вони продають немовлят, відриваючи їх від материнських грудей і сердець. Та й старшеньких діточок продають, не зважаючи на їхні ридання та чіпляння за материні спідниці. Жінки божеволіють, а їм байдуже — заберуть кровинку від матері і холоднокровно продадуть, аби лиш гроші… Подружжя розлучають… — тітонька Хлоя схлипнула після цих слів. — «Що Бог з’єднав, того не можна людям забирати», — написано у Святому Письмі! Адже це все одно що позбавити людину життя. Їх те не обходить, вони собі винце попивають, люльками пихкають. Їм ні Бог, ні Сатана не указ! — Вона затулила обличчя картатим фартушком і розридалася.

— Святе Письмо велить: моліться за ворогів ваших! — мовив дядько Том.

— За ворогів! — вигукнула тітонька Хлоя. — Оце вже ні, це понад мої сили — за них молитися!

— Ти кажеш, Хлоє, що проти них стане сама мати-природа. Так, наша людська природа сильна, та Бог переможе і її. Ти лиш подумай, яка у цього чоловіка душа, і дякуй Господові, що він створив тебе не такою. Нехай мене продадуть ще хоч десяток разів, аби тільки я не мав на душі таких гріхів, як він!

— Я думаю так само, — сказав Джейк. — А ти, Енді?

Енді знизав плечима і присвиснув.

— Як добре, що господар сьогодні нікуди не поїхав, — продовжував дядько Том. — Мені було б дуже важко витримати усе це, поїхати з дому, не попрощавшись із ним — навіть важче, ніж знати, що мене продано. Щоправда, якби він поїхав, йому було б легше… А мені? Адже я його знаю з дитячих років… Тепер я готовий скоритися Божій волі. У нашого господаря не було іншого виходу, він усе зробив правильно. Я тільки хвилююся, щоб без мене тут не звели усе нанівець. Адже він не контролюватиме усіх дрібниць, як це робив я. Наш народ непоганий, та надто безтурботний. От що мене непокоїть.

По цих словах пролунав дзвоник — Тома кликали до вітальні.

— Томе, — лагідно почав містер Шелбі, старанно добираючи слів, — я хочу сказати тобі от що: якщо раптом тебе не виявиться на місці, коли цей джентльмен прийде по тебе, мені доведеться виплатити йому тисячу доларів, якої я не маю. Сьогодні у нього будуть інші справи, а ти можеш використати цей час, як сам забажаєш. Можеш піти, куди тобі заманеться.

— Дякую, пане, — сказав Том.

— Добре запам’ятай, що тобі сказано, і навіть не думай ошукати містера Шелбі. — втрутився Гейлі. — Якщо ти втечеш, я з нього здеру усе до останнього цента. Кажу йому: не довіряйте неграм, бо негр, як вуж: мить — і вислизне з рук. Та він мене не слухає.

— Господарю, — сказав Том, випроставшись, — мені було тільки дев’ять, коли ваша мати доручила вас мені. Вам тоді й рочку не було. «Ось, — каже, — Томе, це твій маленький господар, бережи його». А тепер я вас запитую: хоч раз Том обдурив свого господаря, хоч колись дозволив собі не коритися вам, особливо відтоді, як мене прийняли в лоно церкви?

Містера Шелбі до глибини душі розчулили слова вірного слуги, аж сльози навернулися йому на очі.

— Друже мій вірний, — відповів він, — Бог свідок, ти кажеш правду, і якби я мав хоча б найменшу можливість вчинити інакше, я б не продав тебе ні за які гроші.

— Повір, Томе, і моєму слову християнки, — озвалася місіс Шелбі. — Тільки-но я назбираю необхідну суму, ми тебе негайно викупимо… — Сер, — звернулася вона до Гейлі, — дізнайтеся про людину, якій буде продано нашого Тома, і неодмінно повідомте мені, куди він потрапив.

— Обов’язково, — відповів работорговець і додав: — Ще може так трапитися, що через якийсь рік я привезу