Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

– Ну як, готові? – запитав Тарас по-діловому, навіть не привітавшись.

Манери та спосіб поведінки Льоні ще вчора підказали Тарасові, що приїжджий клієнт, біля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескінченному нагромадженні слів, що так і не стали реченням через своє неприйняття правил пунктуації. Він теж не привітався з Тарасом.

Ймовірно, тому, що і вночі він не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.

– Готовий, – мовив приїжджий.

Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенівський знімок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулої ночі на світ Божий з'явився ближній до уретри камінчик. Думаючи категоріями скоріше геометричними, ніж медичними, Тарас уявив собі одночасний рух усіх трьох каменів, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовні був найпростішим, іншим двом іще належало вивільнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашні вібропроцедури цілком могли їх зрушити з місця, могли навіть підштовхнути другий камінь до уретри. Ці короткі міркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрібно різкими «короткими» вібраціями, а потім, зважаючи на стан клієнта, тимчасово змінити їх менш інтенсивними і «довгими», щоб у фіналі знову вийти на різкі та сильні вібрації, які б і довершили справу.

Льоня всівся на переднє сидіння так звично і по-свійському, ніби Тарас був його беззмінним водієм. Тарас завів мотор, старенький «опель» рушив по дрібному рівному бруку, плавно відчаливши від бровки.

– Пристебніться поки що! – попросив Тарас.

Льоня мовчки пристебнувся.

Тарас, який уже намалював у своєму уявному GPS мапу сьогоднішнього «каменевивідного» маршруту, – вулиця Лісова (5–6 прогонів), Личаківська (4–6 прогонів), Городоцька (4–6 прогонів) і насамкінець знову вулиця Лісова (4–6 прогонів), – упевнено вів машину до вибраної точки старту.

Уловивши носом запах бензину, він автоматично кинув погляд собі під ноги, на гумовий килимок. Потім на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотілося сказати йому що-небудь підбадьорливе, але скам'янілий вираз обличчя Льоні утримав Тараса від виконання цих добрих намірів.

Побудований подумки план процедур виявився вірним. До чотирьох ранку на вулиці Лісовій, недалеко від нерівних сходинок на паркову гору ліворуч від пам'ятника «смайлику» – дивної скульптурної конструкції, що складається з бетонного постаменту й чималого розміру бетонної кулі, на якій чиясь добра рука намалювала комп'ютерне личко з усмішкою, пролунав «крик звільнення». На радість Тараса, жодне вікно в чотириповерховому жовто-помаранчевому будинку навпроти гірки не засвітилось у відповідь на крик Льоні. Рука Льоні, коли той передавав Тарасу скляну банку, тремтіла.

– Ну що, завтра продовжимо, чи досить? – запитав Тарас уже біля оперного театру.

Льоня помовчав замислившись. Його обличчя більше не виявляло болю – тільки озлоблену втому.

– Я помислю, – сказав він після паузи. – Коротше, подзвоню, коли шо надумаю. – І, не попрощавшись, вибрався з машини, зачинивши за собою дверці.

Тарас провів його поглядом, потім витрусив із банки сірий камінчик розміром із рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув і акуратно опустив у пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Захотілося спати. Але несподівана думка неприємно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас із прикрістю хитнув головою, погляд його впав на сидіння Льоні. І прикрість на його обличчі змінилася здивуванням – на сидінні лежали три пом'яті десятидоларові купюри. Від купюр пахло бензином. Тарас підніс їх до носа, понюхав уважніше. Дійсно, долари мали запах бензину, але не дуже різкий, не відразливий. Настрій покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник і запакований у сумку, щоб міцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результаті «довгих» і «коротких» вібрацій. У цій же сумці, також захищені від вібрації, лежали дві новенькі фаянсові попільнички.

А час наближався до четвертої. До Гімну України залишалося більше двох годин, і тільки одне могло надати сенс часу, що залишався до офіційного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цією загадковою дівчиною в довгих матер’яних рукавичках, із цією хазяйкою нічних грошей, зачиненою разом із грошима в маленькій цегляній вежі на вулиці Івана Франка поряд із трамвайною зупинкою.

Старенький «опель» віз свого хазяїна на побачення тихо, немов радіючи можливості просто насолоджуватися більш-менш рівною дорогою, не витрушуючи з пасажирів камені та матюки.

Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Він вирішив з’явитися несподівано і з термосом у руці. Вулиця була порожньою. За спиною, підсвічене спеціальним ліхтарем, жовтіло рекламне пластикове крісло, укріплене на розі будинку на висоті другого поверху, – креатив хазяїв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.

Вивільнивши термос із рушника, Тарас дістав і попільнички, протер їх тим же рушником і сунув до кишень куртки – по попільничці в кожну.

Вийшовши на Франка, він здивувався, не помітивши звичного електричного світла обмінника, що зазвичай виривається з віконця. Прискорив крок, відчуваючи раптове занепокоєння. Зупинився біля віконця, заглядаючи всередину жадібним поглядом.

За віконцем горіла свічка, що освітлювала тільки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину і спрямував погляд повз полум'я свічки. У правому кутку, в напівтемряві сиділа Дарка. Сиділа нерухомо.

– Доброго вечора! – прошепотів Тарас. – Як ви тут?

Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за віконцем.

– Ой, – зітхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!

– Щось сталося?

– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяїну. Він сказав причаїтись і чекати. Сказав, що бандити могли перерізати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.

– А сам він що, приїхати сюди не може? – розсердився Тарас.

– Він не в місті, а о шостій мене відчинить змінник. У нього ключі.

– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнісіньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!

– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокійно відповіла Дарка. – Але мені потрібна нічна робота…

– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок із зовнішнього боку металевий термос.

– Та я б із радістю. – Голос Дарки більше не був переляканим, але тепер у нім прозвучав смуток. – Тільки як?

Тарас посміхнувсь, але дівчина цього не помітила.

Він дістав із кишень новенькі попільнички, поставив поряд із термосом, наповнив їх кавою й акуратно просунув одну у вирізнішу для