Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Рука в синій матер'яній рукавичці захопила двома пальчиками чорну попільничку з кавою і затягнула її всередину.

– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись із стільцем до віконця. Тепер полум'я свічки освітлювало правий бік її обличчя.

Не чекаючи відповіді, вона пригубила каву. Тарас підніс до рота свою попільничку.

– Ой! Та це ж… – розсміялася Дарка, і сміх її пролунав на диво радісно, щиро і дзвінко. – Це ж попільничка! Кава-табака!

Тарас відчув момент щастя. Він був винуватцем її сміху, її радості. Блискавична гордість захопила його. Захопила, підняла над містом і тут же відпустила. І став він легким і безтілесним, як чарівник або казковий герой. А обличчя Дарки у віконці раптом засвітилося сильніше за свічку, і вогонь у її очах спалахнув веселий і дикий. Порожня попільничка стояла перед нею біля палаючої свічки, і слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.

– Іще кави? – запитав Тарас.

Дарка кивнула і просунула попільничку назовні.

Тарас знову наповнив її кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вітру, і свічка в обмінці ледве не погасла. Дарка кинула до неї долоні, затулила полум'я свічки від вітру. Обличчя її враз стало переляканим.

– Ой, коли світло пропало – теж такий вітер був. Один порив вітру, і все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий сміх… Адже зазвичай уночі вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усім тілом і наблизивши обличчя до внутрішньої частини віконця, щоб краще бачити Тараса.

Її обличчя при м'якому освітленні свічки здавалося водночас і дитячим, і іконописним. Навіть переляк їй личив, робив її по-особливому жаданою. Тарасу відразу захотілось її захистити. Він і стояв тут, як вартовий, як захисник.

За розмовами вони допили каву, і Тарас охоче запропонував з'їздити додому і заварити ще один термос.

– Ні, не йдіть! – попросила вона, і Тарас уперше відчув себе потрібним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви мені вже щось про себе розповідали. Ви ж медик? Уночі, напевно, на виклики їздите?

– На виїзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалі-то я займаюся приватною практикою за своєю методикою. Конкременти виводжу, тобто ниркові камені. Це, звичайно, тема не застільна… А ви… Ви так цікаво одягаєтесь! Я раніше тільки ваші руки бачив… У рукавичках…

– Ой, тільки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звільнився від ноток переляку. – У мене алергія на гроші… точніше, на грошові знаки та дріб'язок… Я, коли маленька була, тільки візьму монету або паперові гроші в руку, так відразу жар у шкірі починається, спочатку в пальцях, якщо я пальцями гроші тримаю, потім усі руки червоні по два-три тижні і сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась. Усе добре тепер. Ось, дивіться! – В її пальцях з'явився банкнот у п'ятсот російських рублів. Зашаруділи гроші, а рука в синій рукавичці заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотіти ще голосніше.

– Щось я не зрозумію, – замислився вголос Тарас. – У вас на гроші алергія, а ви з грошима працюєте!

Дарка знизала плечима.

– Платять добре, та й мені лікарі порадили нічну роботу, щоб ізранку спати лягати. У мене шкіра дуже чутлива, не лише на гроші. Коли я ввечері лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бік переверталась, і теж потім плями червоні, свербіж… Якби ви не були лікарем, я б вам про це не говорила.

– Жаль, що я тільки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знає? Може, і я чимось зможу допомогти.

Над обмінкою закричав-засміявся голосно незнайомий птах. Потім опустився просто на дах, іще раз різко крикнув-реготнув і, шумно ляснувши крильми, злетів у чорне небо.

– Чули? – У голосі Дарки знову були чутні страх і переляк.

– Не тільки чув, але й бачив! – абсолютно спокійно сказав на це Тарас. – Ворона! Тільки, здається, біла!

– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та і вночі вони сплять. У Стрийському парку. А вранці летять на звалище в Грибовичі.

– Звідки ви все це знаєте? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?

– Вони над нашим будинком літають, і в дитинстві так літали, через увесь центр. Увечері в парк, а рано-вранці – на звалище! Їх же тут тисячі!

Тарасу навіть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледів він цього птаха, тільки його забарвлення, але був він, здається, більший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цікавити. Вона згадала своє дитинство. І почала про нього розповідати. Кава забулася, смак її, як і той заряд бадьорості, який дає кофеїн, випарувався з язика. Втома починала змагати, і протистояти їй ставало Тарасу все складніше і складніше. Проте піти без дозволу Дарки він не міг, не смів. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.

Близько пів на шосту навпроти обмінки зупинилася біла «Лада», з неї вийшов чоловік років п'ятдесяти в окулярах, у шкіряному пальті.

– Відійдіть од віконця! – сказав він суворо Тарасові.

– З якої речі? – обурився Тарас.

– Тарасе, відійдіть, – із обмінки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, він мене відімкне!

Тарас зробив кілька кроків убік. Простежив за чоловіком в окулярах. Той обійшов ліве віконце будови, над яким висіла табличка «Ремонт годинників», у його руці брязнули ключі. Раптово віконце обмінки наповнилося світлом – знову спалахнула лампочка. І тут же світло з'явилося в двох-трьох вікнах будинку навпроти.

– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподівано виявилася поруч нього разом із змінником. На вигляд вона була невисока, мініатюрна, приваблива.

– То, може, вас додому підвезти? – запропонував Тарас.

Дарка кинула погляд на чоловіка, що приїхав на «Ладі», якийсь час барилась із відповіддю, але потім заперечливо хитнула головою.

– Орест Васильович краще дорогу знає.

Вона кивнула на прощання, сіла в білу «Ладу», і понесла її машина кудись удалину порожньою вулицею.

Піднімаючись на свій другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останніх сил податися вперед усім тілом і перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.

Вже крізь сон він почув із радіоточки звуки гімну. На обличчі усмішка з'явилась. І навздогін думка пролетіла про їхню з Даркою схожість – обоє ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранці. А значить, обоє спали міцно.

За вікном уже щосили вирувало життя, гуркотіли вантажівки, машини. Стукали по тротуару підошви дешевих черевиків. Місто ожило і видавало тисячі звуків, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.