Читати книгу - "Курва"

дружиною вирішуєте, бути чи не бути, а ваш син тим часом росте, ти зберігаєш своє право в будь-який момент, раптом усвідомивши недоцільність самотності, яку, до речі, не без задоволення розділив зі мною, повернутися до неї? Ти вважав, що коли повернешся, то матимеш знову так звану повноцінну сім’ю, а мені залишиться, як справжньому другові, тішитися за тебе і щиросердно переживати, аби у вас усе склалось? Ти уявив себе настільки неперевершеним, багатим, вродливим, що мені так і кортіло найкращі молоді роки покласти тобі до ніг? Невже ти справді на мить у це повірив?

На нас почали оглядатися. Але для розлюченої жінки така увага є дріб’язком.

– Марто, не починай. Ходімо прогуляємось…

– Ні. Не чіпай мене, – я гнівливо відкинула його долоню, сховавши руки під столом на колінах. – Дай я хоч раз скажу тобі те, що думаю. Так от. Ти себе у дзеркалі бачив? Смішні мультибрендові шмати, які невідомо хто тобі порадив. Ти як клоун у твоїй рожевій ультрамодній сорочці з такою ж ультрамодною фіолетовою краваткою. А ті вузькі штани. Ти ж чоловік! Чи, може, змінив орієнтацію? А твій шаличок, петлею зав’язаний на шиї? Ти що, бавишся в поета, художника, піжона? Павле! Ти ж з Лапаївки, мать його, – не витримую. – У вас досі каналізації нема…

– До чого тут каналізація? – Павло помітно нервувався.

– Ти маєш рацію. Ні до чого. Бувай.

Я встала і пішла. Він мене не наздоганяв. Навіть не зателефонував. Від Ірки я довідалася, що повернувся до дружини. Може мені подякувати.

Два дні я лежала, мов викидень, якому обірвали пуповину, що живила його, зв’язувала з матір’ю, зі світом. Два дні видалися вічністю. Чомусь боліло все тіло і було враження, що я після наркозу і мені ампутували якийсь дуже важливий орган. Кажуть, те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Брехня! Я відчула, як змаліла. Як зблякли навколо кольори, наче на афіші цирку, який уже давно покинув місто.

Чому Павло? А чому ні? Він мав рацію. Я про все знала. На що я сподівалася? Думала: можливо, збагне, що я саме та, яка йому потрібна. Гадала, що коли буду правильною, ідеальною, то він осягне, що я для нього створена, і це переважить на шальках його вагання щодо спільного життя з дружиною. Що зробить вибір на мою користь… Та я помилялася. Очевидно, він і справді вважав, що на це все заслуговує.

Чому ж мовчала? Чому не говорила про свої сподівання вголос? Чому не сказала так само чесно і відверто про те, що хочу вийти заміж і народити дитину, на його чесне і відверте зізнання, що не зовсім вільний і живе в тимчасовому відлученні від сім’ї? Можливо, він так само щиро ще тоді б визнав, що в нього інші плани, одруження зі мною і спільна дитина в них не входить…

Я боялася. Боялася, що коли отак, як сніг на голову, скажу про свої мрії, то він утече. Бо прийнято, що представник сильної половини людства має сам зробити пропозицію, зініціювати стосунки, переїзд до спільного помешкання… А ким це прийнято? Коли? Для чого? Усі прекрасно знають, що навіть найзаможнішими, найвладнішими і наймудрішими, навіть одіозними постатями керували жінки, та все одно визнають право першого голосу за чоловіками. Це що? Привселюдне глузування з них чи визнання їхньої неповноцінності?

Я втомилася. Втомилася вдавати, терпіти, заплющувати на все очі. Може, і справді так, як Юлька, краще. Самій.

До нищівної самооцінки, невпевненості в собі, постійного відчуття страху і провини, безпорадності, потоптаного почуття власної гідності, які затято тягла за собою з дитинства, додалося ще й відчуття ущербності. Зі мною таки й справді щось не так.

Я боялася мати свою думку, бо вона вирізняла мене серед інших і могла виставити в не найвигіднішому світлі. Що ж тоді скажуть батьки? Мати? Вона завжди наводила мені за взірець сусідських дівчаток чи донечок її подруг та співробітниць, тягатися з ними в носінні чепурних бантиків та закочуванні очок під час декламування усілякої дитсадівської банальності в мене не було шансів. Та я таки намагалася, адже боялася, що коли буду іншою, то мати перестане мене любити. Згодом страшилася виказувати свої бажання, боялася стати схожою на красиву жінку в джинсовій спідниці із сусіднього будинку, бо страх почути соковите, викочене в мій бік із материних уст слово «курва» паралізував.

І раптом, як палючий промінь, – спогад. Я загубилася у великому місті, бо розрили дорогу, якою я звично добиралася на танцювальний гурток. Мені сім років. Так і не потрапивши до Будинку піонерів, пробую повернутися додому. У цей час у моїй сім’ї починається паніка. Стає ясно, що я пропала. Випарувалася. Ірка – остання, хто могла мене бачити, бо ж ми ходимо до одного класу і сидимо за однією партою. Навіть додому вертаємося тією самою вулицею. Батьки з надією, що Ірця знає більше від них, подалися до її дому.

– Доброго вечора, чи можна Ірцю? – моя мама пересохлими устами.

– Доброго-о-о-о, а що це у вас? – без особливого ентузіазму, прочиняючи двері до квартири.

– Ми батьки Марти. Наші діти в одному класі навчаються… – це вже батько, бо матері мову мовби відняло від тонкої, наче вкраденої, смужки світла з ледве прочинених дверей.

– Так-так, ми знаємо. Ми ж із вами у батьківському комітеті, – Ірчина мати.

Дверей усе-таки ширше не відчиняє.

– То можна нам Іринку? – Це знову мама, сяк-так віднайшовши голос.

– А що, властиво, сталось?

Батько знервовано переступає з ноги на ногу. На вулиці геть стемніло, а вони тупцюють під чужими дверима, марно надіючись на крихту інформації про їхню донечку.

– Марта не прийшла додому, – випалив скоромовкою батько, начебто це йому гарантувало таку ж швидку відповідь.

– У нас її нема, співчуваю. – Ірчина мати готова була й тої благої шпарки позбавити.

– Ми знаємо, але швидше за все ваша Ірця останньою її бачила, то, може, вона їй щось сказала… куди йде чи… То можна нам до вашої доньки? – батько, усім тілом нахилившись вперед.

Жінка в прочинених дверях мовчала, наче над чимось розмірковувала чи щось згадувала. Мої батьки, мов реп’яхи, пристали поглядами їй до уст й очікували після такої паузи якнайменше дива.

– А чи не могли б ви прийти пізніше? Ірочка спить…

Батькові довелося притримати за лікоть матір, щоб та від несподіванки не впала.

– Але ж… надворі ніч… коли пізніше? Прошу вас під милість Божу, пустіть нас до неї… – мати вже не стримувала розпачу.

Жінка мимоволі відступила під