Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Навіть товстунка Сол ходила піднесена: виявилося, що той пан у візку — не просто мільйонер. Він іноземний нафтовий магнат з Південно-Африканської Республіки.

Він приїхав по неї у відкритому позолоченому авто, яке супроводжувало ціле «військо» екзотично одягнутих людей на білих конях. Такого тут ще не бачили!

Від захвату у всіх нас тремтіли коліна. Ми розмахували букетами і осипали ними дорогу молодих.

Ох…

Увага до нас послабилась. Вчителі роз’їжджалися у відпустки. Заняття в класах плавно перетекли на подвір’я, де ми копирсалися в садку, висаджуючи квіти, чи вчилися їздити на конях, плавали в басейні, лежали в шезлонгах з романами в руках.

А ввечері співали гімн нашого ЛСД біля ватри:

Злетіть до неба, вогнища багаття!

Щоб темні зорі засвітились радо!

Ми сестри благочинності й завзяття!

Ми діти злагоди, добра і ладу!

У нас в очах — покора і повага,

Ми свої душі на олтар кладемо

любові й вірності, родинної звитяги

У справах наших, до яких ми йдемо!

Літню пору ми завжди любили найбільше. А цього року наші збори біля вогнища, пісні, квіти, пташиний спів, обриси нашого чудового величного обійстя мали для нас важливіше значення: прощання з безтурботною юністю. Адже восени на нас чекав «флігель наречених»!

Пані Директорка затвердила нам особливе «меню наречених» — фрукти, салати, соки-фреш. Все свіже, корисне, не обтяжливе для шлунка.

Щоб ми зберігали гарну фізичну форму і колір шкіри.

Адже зовсім скоро ми станемо «обраними»…

Дорогий щоденнику!

Пробач за поганий почерк!

Писати важко навіть при такому яскравому місяці…

Що я роблю?

Що я роблю?!

Що я роблю!

Що я роблю…

Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…

Розділ другий. Саксофон

…Барс сказав, що можна підзаробити.

Я сказав, що давно поклав на їхній довбаний оркестр, доки в ньому грає Фелікс, цей самовпевнений хвалько, об чию голову я зламав його італійську флейту і тепер щомісяця, за постановою суду, мусив відшкодовувати збитки у вигляді ста зелених на місяць.

Але Барс сказав, що робить цю пропозицію саме через те, що Фелікс зламав палець і щонайменше з місяць не покаже носа в оркестрі.

До того ж замовники конче вимагають у музичному супроводі вечірки таких мелодій, як «Little Flower», «Love Story», «Melancolie», «Don’t Make My Brown Eyes Blue» та інше подібне.

— Сподіваюсь, старий, цю романтичну маячню ти ще пам’ятаєш? — знущальним тоном сказав Барс. — А оплата більш ніж пристойна: пару годин — п’ятсот євро.

— На всіх? — спитав я.

— Кожному, Ланце. Кожному! — сказав він.

Я присвиснув, і моя доля була вирішена миттєво.

Як з’ясувалося пізніше, не лише через гроші…

Вечірка, за словами Барса, мала відбутися в приватному ліцеї для дівчат, що знаходиться поза містом.

Доступ туди завжди був закритим і викликав купу пліток, чуток та вигадок. Ніхто в місті (та, гадаю, і в країні) напевне не знав, що там відбувається.

Судячи з газет, то був найкращий елітний навчальний заклад, в якому виховуються «справжні леді для справжніх чоловіків». Принаймні так писала про нього «Світська хроніка», публікуючи весільні фото «сильних світу сього», на яких поруч із новоспеченими олігархами чи їхніми насмердюченими парфумами мажорами стояли дивовижної краси наречені — учениці цього ліцею. Чисті янголята. Без жодного штриха в фотошопі.

Але і не це стало для мене головним! Цукрові лялечки ніколи не викликали в мене поваги.

Цікавило інше. І я, мов пес, що відчув слід, почав готуватися до вечірки.

Виявилося, що потрапити в той елітарний заклад «із вулиці» не так вже й просто. Треба було зібрати цілу теку документів — характеристику з місця роботи і проживання, три рекомендації від якихось іменитих представників «суспільної еліти», резюме, фотокартки, копії свідоцтва про народження — свого і батьків, паспорта, ідентифікаційного коду, довідку з вендиспансеру, довідки від терапевта та невропатолога. А ще дати підписку про «нерозголошення», пройшовши співбесіду з керівництвом ліцею. Одне слово, нереальна маячня. Але за п’ятсот іноземних купюр варто було постаратися.

Хоча, повторюю, справа була не тільки в грошах…

Відверто кажучи, зібрати всі ці папери було для мене досить складно.

Моє «місце роботи» було непевним, «різновид занять» — незрозумілим навіть мені самому, «місце проживання» весь час змінювалось, а батьків своїх я знав до десятирічного віку, поки вони не загинули в автокатастрофі. До того ж я мав у своєму «творчому доробку» три «приводи» до міліції, зафіксовані відповідними протоколами. Два суди за порушення «дорожньо-транспортного руху». Місяць роботи в іноземному шапіто. Одна зламана (об голову поважної людини) флейта… Єдине, чим міг похвалитися, — відсутністю гонореї та знайомством із деякими діячами політичного та мистецького бомонду. Саме цей факт і дозволив мені підробити всі ті довідки та отримати цілком пристойні характеристики. Адже люди з «еліти» — принаймні ті, з ким мав справу, були неабиякими філантропами і ще зберігали в пам’яті запах консервованих кабачків і самогону, купленого у нічних таксистів на початку їхньої буремної юності.

Так сталося, що і я цьому «бомонду» останнім часом чимраз більше ставав у пригоді. А все через щасливу випадковість, котра несподівано почала приносити мені досить несподівані дивіденди і неабияку розвагу.

Усе почалося з викрадення кінокамери на яхті одного бізнесмена.

Одного разу він зібрав купу гарно вбраного та відомого народу — співаків, письменників та акторів для двотижневої «культурно-мистецької експедиції» річкою. Тоді я ще старанно відвідував репетиції оркестру і вважався непоганим лабухом.

Бізнесмен запросив у подорож і кінооператора, аби той фіксував усі перипетії експедиції, мета якої була досить шляхетною: яхта зупинялася на причалах всіляких прибережних містечок, і ми виступали перед здичавілою від відсутності культурних подій провінційною публікою.

На одній із таких зупинок, у мальовничій глушині, на причал якої з’явилася тітка з козою та один замурзаний хлопчик, у кінооператора було вкрадено кінокамеру.

Він божився, що залишив її на столі в кают-компанії.

Команда божилася, що нічого там не бачила. Гості бізнесмена активно брали участь у пошуках і були поза підозрами.

А тітка з козою та хлопчик прийшли босі-голі, хоч їх і ретельно обшукали.

Молодий кінооператор спух від горя і сліз.

Бізнесмен оскаженів.

Гості підозріло зиркали одне на одного і натякали, що варто обшукати всі каюти.

Одне слово, ситуація не з кращих. Настрій було зіпсовано.

Тоді я, котрий завжди полюбляв детективчики, між іншим розпитав членів екіпажу (репутація якого була бездоганною!), звідки хто родом і чи не має хтось з них друзів-родичів у цьому печальному для всіх нас містечку.

Виявилося, що в кока тут мешкає його колишня дівчина і